Покоси
I
У галоші набрали води
попри ці очеретяні стоси.
Розійшлися на луках діди,
розійшлися наклепані коси.
Відбивали подвійний валок
у тумані сідіше борід.
Старники. Цілий берег гілок
старики переходили вбрід.
Із акацій нападало каші.
І дощем приголомшена, просинь
не чекає корову із паші.
На порозі бухикає осінь.
Вітрюгани шукатимуть вуха
і на скирдах подерта клейонка
плаче вітру. Він слухав,
доки в грудях пекла самогонка.
У солому закопана віза:
набирай хоч по десять корзин.
Спи, як ламповий телевізор
не приймає „1+1”.
В наших селах захована сила
стяг не раз підіймала рука.
Все життя- це конюшні і вила.
Сіно тягнеться із сінника.
І чорніють радянські монети
у шухляді. А де ж ви купці?
Українці тепер на дієті
у народу пусті гаманці.
Засудомило небо зимове
і не видно на ньому ковша.
Сіно буде коситися нове,
головне, щоб не спріла душа.
II
Тихо дрімає акація,
гупає хтось у сіни.
- Діду, евакуація
нашої україни!!!
- Що це ще за розваги?
Грицю?! Та ти чи п'яний?
Випив багато браги-
ось тобі і погано.
- Швидше зберайте речі!
Від голови вам премія -
в бричці, а не на плечі.
Швидше, бо епідемія!
- Грицю, не стій на протязі
і розкажи спокійно.
- Їдемо вніч на потязі.
Кажуть воно надійно,
кажуть вмирають люди,-
дід мов навмисне зблід.-
Потяги звідусюди
йдуть рятувати схід.
-Грицю, я не поїду.
Хата моя, теля...
Грицю, я не поїду
тут ось моя земля!
Довго косив я сіно,
лезо найшло на прут.
Бігти болить коліно,
хай поховають тут.
Потяги попри втому
вип'яли два крила.
Та залишилось вдома
більше, як півсела.
III
У вагонах лише молоді
і що старші, то все на краю.
Так важливо у кожній біді
довіряти себе водію.
Ніч ковтала останнє купе,
доки був перекинутим трон.
У новинах кричали:„ ЧП!
Загубили останній вагон.”
Все не так, як робив Моїсей.
І вже більшенько вилито сліз.
Потяг довго возив цих людей,
але висадив там звідки віз.
І неначе цього не було,
поверталися люди до вил.
Гриць, і діда шукав, і село-
та немає, ні скирд, ні могил.
Автор: Буряк Станіслав
