|
Жила собі дівчина, світла і щира,
І вірила в вічне кохання вона,
В кохання, яке даруватиме крила,
І душу повік не покине весна.
І вірила в те, що знайдеться єдиний,
І дивлячись, як, тихо сонце встає,
Вона посміхалась, і вітер бурхливий,
Недбало розвіяв волосся густе.
І день цей настав, познайомилась з хлопцем,
Так ніжно і радісно в час цей було,
І в ніч, коли місяць світив у віконце,
До неї кохання неждано прийшло.
Цілунки, цукерки, побачення, квіти,
Кохана, щаслива, єдині слова,
Які будуть в серці нестримно горіти,
Які проклинатиме, потім, вона.
Пішов, залишив, тільки сльози рікою,
Текли, в ніч, як місяць світив у вікно,
Вона вже хотіла скінчити з собою,
Здержалась, лиш полум'ям серце пекло.
Час рани лікує, і розум наш сильний,
Він може забути, повірити знов,
Її стан душевний похмурий, могильний,
Розвіявся, й спокій до неї прийшов.
В очах була радість, весняна, квітуча,
І в день, коли сонце світило здаля,
Вона пострічала, вже нового друга,
І знову кохання впустила в життя.
Повірила, серце відкрила для нього,
Цілунки, обійми, північна зоря.
Світила для них, не існує нічого,
Лиш тільки, вже прокляті нею, слова.
Думки про майбутнє складалися в дії,
Вона будувала вже плани, сім’я,
Неначе танцює вона на весіллі,
А потім вже няньчить маленьке дитя.
Та чорною ковдрою світ весь накрився,
Вона так благала, вона не могла,
Повірити в те, що в житті залишився,
Він тільки минулим, що більше нема.
Немає майбутнього, щастя і долі,
Він більше ніколи уже не прийде,
І в день, коли сонце світило на полі,
Навіки закрила кохання своє.
Похмура, невтішна, немовби примара,
Жорстока і груба до інших була,
І все через те, що безмежно кохала,
Не ті це кохання допили до дна.
Він мужній і сильний, і ріс у любові,
Та сам він любові ніколи не знав,
Не ніч і не день, хоч світили ще зорі,
І дощ за вікном так безжально ридав.
На вулицях тихих, забутого міста,
Їх доля обох ненароком звела,
Вона йшла додому, така непомітна,
Бо, як і раніше, боліла душа.
Він йшов їй на зустріч, хотілось кричати,
Побачивши погляд, він різко завмер,
Він більше не зможе спокійно вставати,
І спати спокійно не зможе тепер.
Кохання назавжди його полонило,
Він тільки для неї невпинно писав,
Вона лиш мовчала, і тільки гриміло,
Не вір, голос в серці весь час повторяв.
Ішов рік за роком, весна за весною,
Він справді відкрито кохав як умів,
Щоранку приносив їй квіти з росою,
Та лід розтопити ніяк не зумів.
Та він не здавався, любов переможе,
І кожного разу це їй говорив,
Вона лиш сміялась, повірити зможе,
У це, той, що в світі іще не любив.
Та час все на місце тихенько поставив,
І камінь на серце він знов обернув,
Забувся і той, що колись сильно ранив,
І той, що про неї безжально забув.
Залишився тільки один, той, єдиний,
В кохання примусив повірити знов,
Волосся розвіює вітер бурхливий,
І все на землі переможе любов!!!
ID:
560815
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.02.2015 13:24:56
© дата внесення змiн: 19.02.2015 13:24:56
автор: Янкевич Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
