Є час для відчаю і втрат,
Для неповернень-непробачень,
Коли життя твого трактат
Вже набуває інших значень…
Коли не хочеться плеча,
Яке тобі прихилить небо.
І чи з мечем, чи без меча –
А все одно змиритись треба.
І ти, чіпляючись за те,
Що вже по швах тріщить і рветься,
Збагнеш одвічне і просте:
Не можна приручити серце.
І, може, вперше без образ,
Не закусивши зуби злісно,
Повіриш, що приходить час,
Коли вже пізно… Надто пізно.
Ще одна грань талановитої поетеси. І хоч Ви – визнана майстриня пейзажної і портретної лірики, ця грань – мені найближча, бо не лише красиво написана, а дістає до серця глибиною почуттів, ТУТ ВИ ПРИСУТНЯ. Браво, НАТАЛЮ!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Світланочко, як гарно Ви сказали! А я б і не зауважила цю деталь, якби не Ваш коментар... Не дарма кажуть, що збоку видніше! Дякую Вам сердечно!
Такий біль звучить в словах "пізно", такий розпач, але ж ми самі часто винуваті в тому. Гарно написано, Наташа.
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Маєте рацію, Олечко. Так, ми самі створюємо для себе проблеми, бо не вміємо вчасно спам'ятати себе, тверезо глянути на ситуацію... Керуємося емоціями, почуттями, а про здоровий глузд забуваємо. Дякую Вам за мудрі слова!
Наталочко, немає слів... Прекрасний вірш про часи, які бувать в долях більшості людей. Часи, які потрібно просто пережити.
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую й тобі, Сонечко, за провідчуте! У кожного з нас буває свій переломний час, коли починаєш дивитися на все іншими очима. Це завдає болю, але й загартовує.