5.
За два роки до
Вавилон
- Не спи! – вона штурхнула мене ліктем.
- Га? Що? Я не сплю! – спросоння буркнув я.
- Ну-ну… - вона зручніше вмостилась на моєму плечі.
Я пригорнув її до себе і обняв обома руками. Вона подивилась на мене своїми великими очима і я одразу ж забув про сон.
- Ти мене любиш? – спитала вона.
- Ні! З чого ти це взяла?! - я награно підняв брови вверх, а потім засміявся – ми з тобою вже рік, заручаємось, через кілька днів, плануємо майбутнє, але я тебе не люблю!
- Тобі важко сказати так!? – вона стукнула мене по плечу.
- Ти б’єш, як дівчинка – я не зміг стриматись.
Вона боляче вкусила мене за плече. Я обійняв її міцніше.
- Звичайно ж люблю! – я спробував уникнути наступних укусів. Не вийшло.
Згодом вона заспокоїлась. Наші очі знову зустрілись.
- Я тебе теж люблю – по-дитячі усміхнулась вона.
Я нахилив голову до неї і поцілував. Тоді ми багато чого на планували, але наші мрії розбились через кілька днів…
***
В кімнаті горіла тільки одна лампочка. Стара ще, вона повільно гойдалась на дроті. Що ще було в кімнаті я не знав. Тільки стіл під лампочкою, два крісла, я і один сучий потрох, який представився, як:
- Матвій Григорович, представник комітету по захисту прав людини і те-де і те-пе, а для тебе слідчий чи товаришу підполковнику.
- Я не розчув ваше прізвище – мій дурний язик, як завжди дав про себе знати.
Я запізно зрозумів, що хтось був у мене за спиною. Кулак в вухо скинув мене з крісла. Руки були зведені за спину і прикуті наручниками. Плече заболіло від зустрічі з кам’яною підлогою. З очей пішли сльози. Я не встиг навіть толком прийти в себе, як мене вже знов посадили перед слідаком. Тепер я роздивився його уважніше: Високий, грубий, як бочка з другим підборіддям (полковник все таки) і квадратним лицем. Чорне коротке волосся з сивиною, чисто вибрите лице, широкоплечий, в формі. Лице виражало тільки втому. Він не хотів возитись зі мною більше ніж потрібно.
- Не почув кажеш? – він говорив спокійним голосом без емоцій – може в тебе щось зі слухом? Он, яке вухо фіолетове…
Я промовчав. Він дістав якусь папку, відкрив, подивився на мене і почав читати.
- Так мало?! Звідки ти? – на лиці появилась тінь зацікавленості. Я промовчав
- Я задав питання – він і далі дивився в папку. – Погано розумієш?
Слідак подивився кудись вище мене. Одразу ж мене хтось схопив за голову і ударив лицем в стіл. Спалах в очах від болі, тоді темрява і відчуття, як щось тепле тече по лиці. Я заскрипів зубами від болі, але навіть не вилаявся. Голова розривалась, в вухах гуділо. Кат поставив мені руку на плече…
- Ще не час, Григорій. – заспокоїв того слідчий. Тоді знову подивився на мене. – Мабуть до тебе ще не дійшло. – він пильно подивився мені в очі. – так і бути, я роз’ясню. В папці є твоя справа, але не повна і це викликає в мене певні сумніви. Бач, я не зовсім розумію, як двадцятирічний викладач іноземних мов, колишній студент, в якого ні одного приводу в міліцію, ні одного контакту з ССБ(м) (Світовою Службою Безпеки мегаполісів) міг нанести тяжкі тілесні пошкодження одному з наших інформаторів і скалічити кілька співробітників. В твоїй справі навіть характеристики є.
Він повернувся до читання характеристики з школи: середні здібності, задатки лідера. Тоді перейшов на інші. Все було по шаблонах. Такі писали для посередніх людей, якщо не для всіх взагалі. Та й не було змісту, щось заперечувати – мені не було особливо що згадувати. Все як у всіх. Слідчий закінчив з паперами:
- А тепер від наших інформаторів – він з задоволенням подивився на мій здивований вираз лиця. – є і такі! – він почав вголос читати уривки. – Нестабільний елемент, без будь-якої мотивації, не рекомендований для вербовки… помічений в кількох бійках… бабій, алкоголік і наркоман… хоча тут є ще й що ти перебуваєш в прекрасній фізичній формі… не вчиться, мало імовірно, що закінчить університет… досить розумний, але лінивий, не використовує свої можливості… агресивний, грубий, помічений в кількох сварках…
Я з заціпенінням слухав опис свого життя. В голові проносились варіанти протестів на звинувачення. Ніколи б не подумав, що в ССБ стільки інформаторів. Я впізнав кількох з них, але точно стверджувати не міг.
Він закінчив читати.
- Де мені тепер нового інформатора шукати?
- Він продавав наркотики дітям з школи! Дві смерті через нього…
- Він окуповував це корисною інформацією…
Цього я не стерпів. Мозок, здавалось, закипів від ненависті. В пам’яті виникли лиця тих дітей… Я зірвався з крісла, але Григорій силою посадив мене назад.
- Користь він, б***ь, тобі приносив?! – я заволав на нього. – Користь?! Ти, зал**а в погонах!!! Їх батькам це скажи!!! Поясни, що так було треба! Розкажи, сука, про його користь!!! Подивись їм в очі і скажи, що це було потрібно… - я згадав, що мені потрібно чимось дихати і закашлявся.
Він і далі дивився на мене з спокійним лицем. Дивно навіть було, що він це все вислухав.
- Ти видаєшся мені безнадійним – він дістав сигарету з кишені. – мабуть я неправильно читав доповідні…
Я мовчав. Мені не було, що йому сказати. Я дивився кудись вверх.
- Я буду вважати, що ти мені відмовив… - при цих словах я хмикнув - … це дуже не добре для тебе…
Він закурив. Дим піднімався до лампочки.
- Григорій…
- Я! – по стійці струнко відрапортував той.
- Як ти вважаєш, чи правильно буде засудити цього молодого чоловіка і його друга до довічного ув’язнення за нанесення тяжких тілесних, напад на співробітників служби безпеки, торгівлю наркотиками, та педофілію, ти ж в школі працюєш, так? – Він уважно глянув на мене.
Я вже вкотре пожалів, що в мене зв’язані руки.
- Думаю, злочинці мають понести справедливе покарання, товаришу підполковнику! – Голос за моєю спиною навіть не завагався.
- Останній шанс… - це вже знов до мене.
От він і зламав мене. Як і сотні до мене, хто писав доповіді, кого поглинула система. Тепер я знав, за що так колись кричав Шаман. В мене не вийшло бути в стороні, як я не намагався. Потрох добрався і до мене. Хоча…
- Та пішов ти на х*й! – з ненавистю в голосі відповів я.
На лиці в Матвія Григоровича з’явилися перші ознаки злості. Губи зігнулись в зневажливій посмішці, очі запалали вогнем.
- Ти пожалієш про свої слова – він говорив швидко і на диво тихо. – Я заставлю тебе пожаліти, чуєш? Заставлю! Ти згниєш в кріо-камері. Григорій, забери його звідси. І приготуй все необхідне…
***
Забери його звідси… Ти мене любиш?… Мені жаль, що так вийшло…
Туманні образи виникали і зникали в моїй голові… Час втратив своє значення для мене… Скільки я вже тут?... Знову образи, слова, але все так туманно… Мене кидає то в жар то в холод…
Мої марення обірвались. Почувся шум і до кріо-камери потрапило світло. Кріплення відпустили мене і заніміле тіло повалилось на підлогу. Я не міг нормально рухатись. Мене всього трясло. Голова гуділа…
- Живий? – Десь згори долинув голос Григорія.
Тоді мене хтось спробував підняти.
В голові закрутилось, перед очима попливли темні круги. Я непевно став на ноги. По тілу наче пройшов струм. Тіло починало мені коритись. Я з деяким запізненням зрозумів, що лаюсь, відколи виліз з камери.
- Будемо рахувати, що ти в нормі – Григорій (тепер він Гоша) простягнув мені одяг. – на а то «болт» свій відморозиш…
- Де мій друг?! – я відштовхнув його і побрів до інших камер.
- Розморожується – Григорій наздогнав мене і розвернув в іншу сторону. – тут бунт, Місто переводять в ізоляцію. Всі хто може виїжджають…
- А ті хто в камерах?
- В нас немає часу…
- Що буде з ними?!
- Тут відключать електрику… – він відповів не одразу.
- Вони приречені… - осінило мене – ми маємо…
- Ти і твій друг єдині несправедливо засудженні тут! – Гаркнув Григорій.
Його руки міцно схопили мене за плечі і притисли до стіни.
- Я і так ризикую! Всіх воєнних убивають! За цими стінами справжня різанина…
Десь почувся стогін Шамана. Він приходив до тями.
Ми з Григорієм побігли до нього. Підхопили під руки, підняли і понесли. Шаман бурмотів прокльони і ледь перебирав ногами.
- Де вихід?
- Там – Григорій кивнув вбік.
Ми повернули вліво і залишили напівтемні коридори і піднялись до СІЗО. Тепер до нас долітав шум з вулиці. «…Розійдіться по домівкам… Місто переведено в воєнний стан… Останнє попередження…»
З вулиці долинули постріли. Тоді крики і плач. Ми пішли швидше. Шаман потихеньку приходив до тями. Він вже йшов на своїх двох.
- Де тут запасний вихід? – першим ділом запитав він.
- В підвалі перші двері праворуч, але зараз туди не можна…
- Сам знаю, що не можна… - буркнув Шаман.
- Мене більше цікавить де Матвій Григорович – Я встряв в розмову.
- Втік ще вчора.
Я подумки вилаявся. От з ким би я хотів зараз побачитись то це з ним. Десь з завіс вилетіли двері. Почулась лайка в перемішку з тюремним жаргоном. Провіряти хто це, зеки чи просте бидло, гопота – бажання не було. Ми звернули в перший ж ліпший кабінет і зачинили двері.
- Якщо мене побачать то вб’ють – запанікував Григорій.
- Тоді роздягайся! – одразу ж сказав я – зійдеш за Зека.
- Тебе Григорій звати? – підключився Шаман. – Тепер будеш Гоша.
- Ей, хто там? – Пролунав чийсь голос.
Гоша не встиг би… Я не зміг придумати нічого кращого ніж:
- Прикинься мертвим
- ШО?! – не зрозумів Гоша
- Давай не тупи!!!
- Е, АЛО, Відкривай Б*Я!
Гоша ліг на землю, я встав над ним, Шаман відкрив двері…
***
Пам’ятаєте, я казав, що нікого не вбивав. В цієї правди дві сторони. Двадцять два. Двадцять дві з двадцяти чотирьох камер не випустили полонених зі своїх стін. Четверо покидьків стали на нашому шляху. І все це по моїй вині. З чотирма я не зміг договоритись і зав’язалась бійка. Я колись займався рукопашним боєм, але тоді мої знання підвели мене. Коли я прийшов до тями в кімнаті було чотири трупа. Як виявилось Гоша знав муай тай…
Щодо тих двадцяти двох… Я просто забув за них. Спеціально забув. Боявся, що не встигнемо вибратись… Мені лишалось лише втішатись тим, що ми не випустили серійних вбивць, маніяків, педофілів на свободу. Але чи були вони ними насправді? Цього я вже і не дізнаюсь…
Війна велась з перемінним успіхом. Ми минули СІЗО і коридори завели нас в архів. Ми знали, що жителі цього міста приречені. Вони не зможуть видати себе за біженців бо їх данні стануть відомі… Якщо тільки не стерти всю систему. На щастя Шаман мав комп’ютерну освіту.
Через пів години на дисплеї вибило завершення процесу очищення всієї системи. По словам Гоші, воєнні не встигли нічого зробити, їм прийшлось зніматись з місця, лишаючи все і всіх. Таких, як Гоша.
- Ти впевнений, що ми правильно зробили? – спитав він.
Я ствердно кивнув. Тепер в людей, які встигли покинути місто, був шанс. А про тих, хто залишився… Тепер вони привиди. Вони померли для решти світу. І я з ними. Тепер в мене не було імені.
- Як нас тепер звати? – жартома спитав я у товаришів
- Мені подобається Гоша. Ти забагато бурчиш, будеш Шаманом…
- Не бачу логіки – невдоволено буркнув той.
- Ти бурчиш багато, наче сам до себе – терпеливо пояснював Гоша – наче заклинання якісь бурмочеш… А ти? – він задумливо подивився на мене. – Ти тепер Вавилон!
- Вавилон?!
- Так, Вавилон! Чув про легенду про вавилонську вежу? Символ сум’яття та безладу. Далі додумуйся сам.
- Якось пафосно, - буркнув я – давай щось простіше.
- Добре, пофігу, нам іти треба – встряв Шаман.
- Спочатку влаштуємо тут пожар – я не зрушився з місця. – Щоб вже точно ніяк…
Зі мною ніхто не спорив.
***
Мені не сподобалась кличка. Але коли ми зустріли людей Сизого, місцевого авторитета, вибору не залишилось. А потім я вже звик так, що перестав відзиватись на своє ім’я.
Тоді місто розділилось на частини. Всяка шваль тягнулась до банди Сизого. Тих, хто хотів спокою згуртував Марк, колишній генерал. Він приймав всіх, хто не хотів убивати і ґвалтувати. В нього під рукою виявились колишні воєнні, тренера, вчителі, інженери, архітектори і прості роботяги.
Таких як я і Шаман стали посилено тренувати для захисту території. Але ми так і не стали бійцями Марка. Я став скаутом, розвідником, оскільки місто я знав, як свої п’ять пальців. Шаман же став членом однієї з елітних груп. Гоша проявив чудові бійцівські здібності і його зачислили в охорону Марка. Ми надовго тоді розділились. Але зібрались, сформувавши нашу команду. Так і з’явились перші Привиди. Марк навіть якось назвав нас привидами нового світу.
В місті ставалось все, але для жителів це було в рамках норми. Зайти можна, а вийти – ніяк. За територією Марка було все. Воєнні, які для чогось залишились і палили у всіх хто попадався. Бандюки, які гризли всіх, навіть самих себе. Работорговці, фанатики, сектанти, з їхніми жертвоприношеннями...
ID:
568730
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.03.2015 10:51:55
© дата внесення змiн: 23.03.2015 10:51:55
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
