6.
Зараз
Вавилон
Я викинув руки вверх закриваючи голову. Безнадійна спроба, але все ж я залишився живий. Відкрив очі. Сектанта відкинуло геть і він, здається не встиг вистрілити. Це Шаман пальнув з дробовика. «Вчасно» подумав я. Він наблизився до мене. Подав руку, поміг піднятись. Я аж завив, коли він допоміг мені відірватись від землі.
- Ти поранений! – він показав на мій бік.
- Жити буду! – Мені було важко дихати, але я не зважав. – я взяв головного!
- Добре! – і навіть зараз я не міг сказати, що він відчував. Шаман не зводив з нього погляду.
- Він і так вже довго не протягне… - я поклав руку йому на плече.
- Вийди! – Погляд в Шамана був якийсь не такий. Наче скляний. Він повторив вимогу.
Я підібрав томагавк і направився до виходу. Лівою я прикривав рану на боці.
- Він того не вартий. – я сказав вже на виході.
Шаман лише мовчки перезарядив дробовик.
***
Шаман
В шахті ліфта було темно. Вавилон ліз перший. Я трішки переживав за нього, але він здається був в нормі. Якщо не зважати на численні рани, звичайно. Хоча йому не вперше. Я бачив його і в гіршому стані, але й тоді він рухався.
Будівля знову загриміла, нашу мотузку затрясло. Кілька хвилин назад Хімік попередив про приближення військового гелікоптера, тому ми вирішили не світитись зайвий раз.
- Все чисто! – Вавилон стрибнув на третій поверх і стояв з моїм дробовиком.
Я почав спускатись. Хлопці пропали саме на третьому. Але пострілів ми не чули.
Було тихо. Коли я вже збирався перестрибувати роздались перші звуки. Десь над будинком пролетів гелікоптер. А коли шум стих ми почули гіркий плач.
- Це мабуть та дівчинка! – Вавилон зреагував майже миттєво.
Плач був зовсім близько. Але не схожий на дитячий. Останні сумніви розвіялись, коли за кутом донеслось завивання. Я міцніше схопився за мотузку не знаючи, що робити. Вавилон теж розгубився. Він запитально подивився на мене. Плач був зовсім близько…
Відьма чула нас. Тепер вона вийшла на полювання. Ні, вона просто виганяла нас з території. Вавилон заховався за розваленою стіною. Я спробував піднятись, але руки затерпли. Я ледь не злетів. Ножі випали і полетіли вниз. Я спробував їх розгледіти, але вони вже канули. Коли я знову перевів погляд на вихід з ліфта, серце в мене зупинилось. На мене дивились чорні очі відьми…
***
Два роки назад
Двері вилетіли з завіс. Я залетів в дім. Ледь добрався до власного дому. Але це неважливо.
- Мам, тато?! – Мені ніхто не відповів.
В голові проносились різні картини. Я уважно обдивився все навколо. Мародерів ще не було. Речі пропали. В кухні я знайшов записку «Алісику (так звати мою сестру), нас вивозять, куди, ми не знаємо, дізнайся про брата…» далі записка була обірвана.
Я безсило звалився на крісло. Навіть не знаю скільки я так просидів.
Задзвонив телефон.
- Так! – я підняв слухавку. Підійшов до вікна. Там продовжувались масові безпорядки.
- Як в тебе? – спитав Вавилон.
- Ніяк! Моїх вивезли.
- Я зустрів твою сестру, вона зараз в мене…
В мене наче камінь з душі звалився. Моя сестра любила Вавилона, але він останній, хто б доторкнувся до неї…
- Вона в порядку! – заспокоїв мене Вавилон. – Зараз спить.
- Дякую! Як твої?
- Вивезли! І мою дівчину теж…
- Куди не знаєш?
Вавилон промовчав.
- Я йду до тебе… Тільки відремонтую двері.
***
Зараз
Я навіть дихання затримав від страху.
Знизу горів пожар. А так хотілось відпустити мотузку. Вона нахилилась до мене. Я навіть чув її подих. М'ясо… Вона недавно попоїла. Навіть не хочу думати, що, або хто став її їжею. Відьма принюхалась. Тоді заверещала. Її руки спробували мене схопити, але я вже з’їжджав вниз. Вона ударила кігтями по мотузці. Ледь не розрізала. Ще один удар відправив би мене вниз. Я не встигав добратись до другого поверху…
Почувся постріл. Відьма заверещала від болі. Тоді ще один, тоді ще, і ще. і… все. Відьма залишила мотузку і повернулась до Вавилона.
- Іди сюди, шмара! – Кричав той.
Тоді почувся ще якийсь шум. Гелікоптер обстрілював лікарню. Будівлю затрясло з новою силою. Мотузка не витримала. Я стрибнув…
Руки знайшли опору. Тіло вдарилось в стіну з такою силою, що я ледь не полетів вниз. В шахті стало зовсім нестерпно. Я підтягнувся і виліз. Треба було знайти Ланца і дівчинку. Знаю, вона мені ніхто, але я не допущу, щоб ці свідки нового пришестя ще комусь принесли біль. Я подивився на карту. Точка Вавилона постійно петляла. Сучий син вперто не хотів помирати. Я усміхнувся сам до себе. Справжній невмирущий привид. Чомусь я вірив у нього, а він в мене і нам щастило. Але зараз я не міг йому допомогти. Зверху щось вибухнуло і сигнал обірвався.
Часу залишалось зовсім мало…
Будівлю почало хилити вбік. Тепер вона точно валилась. Я втратив рівновагу і впав. Перекриття не витримало і підлога піді мною провалилась. Я летів на перший поверх де вже лютувала пожежа. Через їдкий чорний дим я не побачив підлоги і зустріч з нею стала повною несподіванкою.
***
Кілька хвилин назад
Вавилон
Відьма звернула на мене увагу. Я вистрілив ще раз. Вона заверещала від болі. Тоді ще. І ще. І… Все. Шаман забув сказати про кількість патронів. Відьма вирячилась на мене.
- Іди сюди, шмара! – навіть не знаю нащо я це крикнув.
Дробовик полетів їй в лице. В той час, коли відьма зрушила з місця. Я вже звернув за кут. Але від Відьми не втекти. По бігу вона може ставити світовий рекорд. ЇЇ крики глушив шум гелікоптера. Я швидко повернув ще раз. На прямій дистанції я без шансів. Відьма не вписалась в поворот і вдарилась в стіну. Я побіг далі. Вибіг на зовнішній коридор. Там були двері на не збудований балкон. Зламані ноги чи відьма?
Я вибрав ноги. Тим більше, що сіро шкіра сука була позаду і наздоганяла мене. До виходу залишалось близько десяти метрів. Вона була зовсім близько…
Раптом мені в очі ударив прожектор і шум від гелікоптера заглушив будь-які звуки. Відьма позаду зупинилась і зарепетувала від болі. Я чомусь одразу ж зрозумів, що зараз станеться. Корпус пішов назад, ноги вперед в підкаті. Штани затріщали по швам, шкіру на ногах ніби підпалили. Навряд чи мені хтось повірить, але наді мною пронеслись дві ракети. Гул замінив собою всі звуки. Повітря наче кудись зникло. Мене придавило до землі. З вух і носа пішла кров. Я відкотився вбік, затуляючи руками вуха і відкрив рот, щоб в голові перестало дзвеніти (я чув це допомагає).
Відьма пронеслась зовсім поруч зі скаженим криком. Гелікоптер пустив кулеметну чергу…
Не допомогло. Відьма неслась прямо на гелікоптер. Я навіть забув у якій ситуації знаходився – так мене це вразило. Далі все відбулось наче в сповільненій зйомці: вона відштовхнулась від краю і стрибнула. Гелікоптер був за кілька метрів і продовжував віддалятись. Пілота точно охопила паніка. Він був приречений. Відьма з розгону влетіла в вертоліт. Її кулак врізався в кабіну і пробив скло. Мить і вона витягла пілота і викинула з кабіни. Гелікоптер втратив контроль. Він закружляв і понісся в мою сторону. Я почав тікати, але ударна хвиля від вибуху збила мене з ніг. «Знову». Очі самі закрились…
***
Зараз
Шаман
- Дядьку! Дядьку! Просніться! – Чийсь голос постійно лунав в моїй голові.
Я ледь-ледь при відкрив очі. Чомусь тепер я лежав на спині. В голові гуділо від болі. Спина аж заніміла. Дихати було важко. Очі самі закрились. Ні, ні фіга! Я не хочу підніматись. В легені щось потрапило і я закашлявся.
- Піднімайся! – Крик маленької дівчинки повернув мене до тями.
Мозок знову почав працювати відповідно до обставин.
- Дай руку! – я ледь заговорив – допоможи піднятись!
Вона одразу ж схопила мою руку і потягнула. Допомагала вона мало, але без неї я б взагалі не піднявся. Тіло дало про себе знати. Я поліз в кишеню і дістав стимулятор. Рідкісний, воєнного зразку, шприц з червоною рідиною втикнувся мені в стегно. Я взяв її за руку і ми поволі пішли.
- З тобою був ще один, Ланц…
Замість відповіді вона показала вбік на обвалене перекриття. Мені здалось, що під завалом я розгледів там ногу, але через дим я не міг сказати напевне. «Шостий».
Стимулятор почав діяти. Я вже не ледве йшов, а біг з дівчинкою на руках. Дим вже майже все заповнив. Будинок розвалювався, як картковий. Я побіг присядки. Вона вчепилась в мене так міцно, як тільки могла. Вогонь відрізав нас від парадного виходу. С теля позаду почала падати метр за метром. Я звернув в бокову кімнату. Тоді вибіг з неї. Міни, які були вмуровані в стіни вибухали. Дивно, чому вони ще не рвонули.
Я побіг до вікна. Позаду чулись вибухи. Полум’я вже було всюди. Я не зупинявся. Дівчинка в мене на грудях молилась. Я надіявся, що хоча б її Бог почує. До вікна залишалось кілька метрів… Все! Я стрибнув прямо в нього через димову завісу. Знову рвонуло і мене наздогнала ударна хвиля. Хребет захрустів. Тіло отримало значне прискорення.
І я полетів у якусь яму. На щастя я впав на спину (сам не знаю, як так вийшло) і не придавив її своєю вагою. З легень вийшов сильний кашель. Я сильно довго там знаходився.
Будинок почав падати.
***
Вавилон
Чотири дні назад
Світало. Я стояв з Марком на даху. Він був в плащі з каптуром, тому сильний вітер заважав лише мені. Ми мовчки курили.
- Тепер ти віриш?
Я не відповів. Мені було соромно і обідно. Я був злий на себе. Мені хотілось запитати, чи до сусіднього мегаполісу взагалі нічого немає, але я розумів, як по дурному це прозвучить. Проте я не жалів. Я тепер був впевнений майже на сто відсотків, що моя сім’я в безпеці. Як і сім’я Шамана. Тільки добратись до них було неможливо.
- Ти був правий – я ледь видушив з себе ці слова. – я мав би повірити…
- Все нормально. – Марк говорив у звичній манері. – тепер ти сам знаєш.
- Треба сказати Шаману…
- Він знає – перебив Марк. – я його вже повідомив.
Я нервово затягнувся. Саме тоді був день мого остаточного падіння в бездну відчаю. За пів року я облазив усе місто, щоб вибратись геть. Спочатку я був не один. Але з часом хто не здох – той здався. А вчора нарешті здався і я. Біда була не в тому, що не було виходу, а в тому, що навіть, коли ти зможеш вибратись – тобі однаково не буде куди йти. Навколо «мертва земля» Цивілізація за стінами вимерла. Наче стався кінець світу, а нікого не попередили. Всіх закривали в містах і мегаполісах, які обгороджували стінами. Ті хто за стінами самі по собі. Мародери, вбивці, канібали – простим людям там не вижити. Так і я – стояв і дивився на весь простір за стінами. Висохла земля і все. Більше нічого. Навіть ліс вирубали, щоб не втекли. Тоді був мій єдиний шанс і я ним не скористався. Просто засцав.
Тоді я стояв на стіні, пройшовши всі турелі, в роздертому, закривавленому одязі, але живий. Тоді я вперше п справжньому повірив Марку. Нехай наші погляди часто не сходились, бо я вважав його звичайнісіньким тираном, який дорвався до влади і забороняв підданим покидати землі.
Дійсно, куди вони підуть?
- Ось! – я дістав клаптик паперу з єдиної цілої кишені. – я тобі дістав.
- Молодець! Забереш потім платню… Віддихни кілька днів. – Марк розгорнув його.
Тепер в нього була воєнна карта. Більшість їх схронів були обчищені ще до вечора.
Після того я перестав працювати на Марка. З кожним днем я все менше і менше бачив людей. Не хотів бачити. Я підвів всіх, а себе найбільше. Бачив, інколи, хіба що, для того, щоб забрати свої припаси, коли я не міг знайти їх самотужки…
***
Зараз
- Мене хтось чує!? Хоч хтось!!! ПРИЙОМ!!! – навушник розривався від крику Хіміка.
Він обірвав мій сон. Дивно, що приснилось саме це.
Всюди було темно. Мені вбік впиралось щось гостре. Я спробував поворухнутись. Ногу чимось придавило. Я перший раз в житті опинився під завалом. Не знаю, чому я вижив. Зверху сюди намагалось пробитись світло.
- Хімік! Я під завалом! – я прохрипів в навушник.
- Б*я, Вавилон! Я думав ти мертвий…
- Х*р тобі, а не мою смерть – я спробував висмикнути ногу, але зробив собі тільки гірше.
- Зараз я тебе знайду! – заметушився він.
- Краще по швидше – я погодився з ним. – сам я не вилізу.
- Добре, але тут вже воєнні. Вони ставлять радіо блокаду.
- Як так? Я бачив тільки один гелікоптер…
- Вони висадились годину тому.
- Скільки тоді вже я тут? – я з жахом усвідомив це.
Ставало важко дихати. Я стягнув з лиця маску. Уламки стін починали давити на мене. Я спробував переконати себе, що це лише уява.
- Лікарня завалилась кілька годин назад. – Здавалось, що пройшла вічність поки Хімік відповів.
- Де решта?
- Гошу з напарником зловила відьма…
- Може він ще живий! – Я й сам не вірив у це.
- Судячи по їх крикам вони довго помирали… Раста розбився.
- Шаман розповів про Кирила і Рижого… - Хімік промовчав.
Сьогодні померло багато його друзів.
- Про Шамана я нічого ще не чув. Маячок Ланца згорів дві години тому. Боюсь він теж…
- З ним була дівчинка…
- Я не знаю про неї.
Я промовчав. Розвернувся на спину, вколов стимулятор (перший раз в житті) і спробував підняти те, що придавило ногу. Не піддавалось. Я загарчав від натуги і приклав усю силу. Плита ледь зрушила з місця. Але і того було достатньо. Нога вилізла з під уламків. Я знову ліг на живіт і поповз.
- Я знайшов тебе на карті! Вважай, біля тебе воєнні! Багато воєнних!
Я вже вкотре вилаявся. Ці зі мною гратись не будуть. Я підповзав прямо до них, але вибір був невеликий. Або вони, або вмирати під завалами.
- Вавилон!
- Так!
- Я знайшов Шамана і дівчинку.
- Як вони?! – в мене в середині похололо.
- Живі! Дівчинка в нормі, але налякана…
- А Шаман?
- Поранений, ледве рухається.
- Звалити можете? - я почав повзти швидше.
- Ніяк! Вони нас скоро знайдуть.
Я проліз крізь здавалось би неприступні уламки. Тепер я вже був на світлі. Уламки від будинку були розкидані на добру сотню метрів, так його рознесло. Воєнні ходили скрізь. Вони прочісували місцевість. Гелікоптерів і будь-якої наземної техніки не було.
Я виліз з під уламків. Повзком поліз до забитої в землю плити. Таких тут тепер було багато. Уламки утворили чудові укріплення. Я виглянув. Воєнні гарно все прочісували, але до мене поки не добрались.
- Хімік, прийом! – почувся шум.
- Так! – Він пролунав ледь чутно.
- Коли почуєш постріли, витягни Шамана і дівчинку.
- Але…
- Ніяких але! Їх треба витягти. І ще передай Марку, що сектанти мали купу армійської зброї. Вони щось готували…
- Добре…
- Це ще не все. Там була клітка з людьми. Є припущення , що вони годували відьму тими людьми, яких вже закатували…
- Думаєш намагались приручити?
- Нехай Марк думає, а я все сказав. – я витяг навушник з вуха.
Один з солдатів підійшов до плити за яку я засів. Я кинув навушник убік. Він повернувся на звук. Я напав на нього. Цей раз я не бив кулаком. Рука вклалась йому в тім’я. Він не встиг ще впасти, як я вже забрав у нього автомат і витягнув з кобури пістолет. Зараз було світло, наче вдень і заховатись я не зміг. Солдат впав і не піднімався. Я не став перевіряти живий він чині. Ноги вже несли мене до наступного укриття. Воєнні відкрили вогонь, але я вже заховався за купу цеглин. Кулі почали їх дробити. Мене поливали шквальним вогнем. Я перезарядив пістолет і автомат. (АК – звіробій – класика жанру! 65 патронів, стріляє в будь-яких умовах. І ствол – Темний змій на двадцять п’ять патронів. Висока точність і скорострільність) Поруч була ще одна груда каміння. Але шлях туди був відрізаний.
І все ж я спробував. Кувирок через плече і я там. Вони ще не встигли зайти з флангів. Я знову перебіг за інше укриття. Кулі так і свистіли наді мною. Я витягнув автомат і пустив чергу наосліп. Воєнні припинили насідати. Вони виманювали мене, туди, де б змогли розстріляти. І саме гірше, що в них це виходило. Вони гарно навчені бійці, вимуштрувані, треновані якраз для таких ситуацій. Люди Марка тренували нас і для такої ситуації, але тут я вже був без шансів. Знову автоматна черга. Вони відповіли, але слабо. Знали, скільки в мене залишилось куль. А от чи знали про пістолет…
Я роззирнувся довкола. Можна було відступити назад, але я тоді підставлю Шамана під удар. Чи вбік. Ні не вийде…
Граната впала біля мене і поставила мої плани раком. Я одразу ж кинувся вбік забувши про ворогів. Кілька куль зачепили мене, але я впав не одразу. Перестрибнув за укриття і обхопив голову руками. Вибух оглушив мене. В голові гуділо, перед очима все пливло. Я спробував встати, але марно. По ребрам пройшлись прикладом. Тоді в хід пішли солдатські черевики. В очах потемніло…
***
Шаман
Хімік тягнув мене на плечах. Постріли припинились. Зате десь рвонула граната. Тоді все припинилось.
- Вавилон зробив усе, що зміг – сумно промовив Хімік.
Мені стало противно на душі. Мого кращого друга не стало через мене.
- Хімік, бери дівча і тікай! – вирвалось в мене.
- Ти зовсім здурів!?
- Нас піймають, а так є шанс… - договорити я не встиг.
В кількох метрах від каналізації нас освітило прожектором. Над нами був гелікоптер.
- Тікай в перехід, потім в каналізацію! – закричав я.
Дівчинка кивнула головою і побігла.
- А ви?
- Одразу за тобою! – збрехав я. – ти тільки не зупиняйся!
Вона зникла в колишньому метрополітені. Хімік поставив мене на землю. Ми підняли руки вверх.
ID:
568938
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.03.2015 02:26:19
© дата внесення змiн: 24.03.2015 02:26:19
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
