|
А ми живі, нам треба поспішати
Зробити щось, лишити по собі…
Л. Костенко
Весна прийшла раптово. Ні дивні прогнози переляканих і заспаних бабаків, ні різноманітні календарі так і не змогли точно передбачити, коли довгоочікувана пора року встигла утвердитись на місці колишньої ледь набридлої зими. Погода все гралася з людьми, відлякуючи і присоромлюючи по-весняному одягнених перехожих прохолодними пронизливими дошкульними вітрами, а то й дощем чи навіть снігом. Люди ображались на такі жарти: круто розвертались на підборах і йшли по своїх домівках, грюкаючи дверима за собою, немов погані актори; а вже там, вдома, сидячи в кріслі чи на дивані, перед телевізором чи з книжкою в руках, за чашкою гарячого чаю чи кави нарікали на погоду, сварили весну і насуплено дивились у вікно.
Ось приблизно так і минали дні в очікуванні тепла. А воно все не поспішало, мовби зумисне барилося чи хтось його притримував за полу довгої вишиваної сорочки. І коли надія була майже втрачена, а весь гарний, яскравий, модний, але холодний весняний одяг було сховано назад до шафи, весна нарешті вступила в свої права. Надворі був квітень.
Живильну силу тепла і сяйва сонячних променів годі було не помітити. Як і кожної весни, все починалося зі смарагдових списів трави, що всюди пробивались крізь торішнє листя. Картина вельми знайома – з року в рік одне і те ж, але все ж таки як приємно стати обличчям до сонця, примружити очі, доки не побачиш веселкових іскорок, вдихнути на повні груди таке оновлене повітря, ввібрати в себе весь букет весняних пахощів, немов складених умілим парфумером в пречудовий і неповторний аромат невловимого щастя; хочеться затримати це відчуття якнайдовше або пережити знову і знову. Саме тому зі святковим трепетом втягуєш носом повітря ще раз і вже кашляєш від їдкого диму, що подорожує повітряними течіями у просторі неба. Що ж поробиш – весна!
Насолодившись красою чи просто приречено позіхнувши, люди заходились працювати. Зелений оксамит трави стає все більш помітним; торішнє листя, що колись також зеленіло, а потім тішило погляд золотом осені, вже згорнуте докупи, наче непотрібна обгортка від нової іграшки. Терпкі й гіркуваті нотки диму раз у раз вплітаються до загальної гами запахів, остаточно підкреслюючи, що навколо весна.
Весняний календар яскравіє червоними датами – в кожному місяці по кілька свят-вихідних та й знайдеться. Квітень не став винятком. У поминальний понеділок всі як завжди зрушили з насиджених гнізд і згадали про місця, де народились і де поховали рідних. Я виїхав раніше, щоб не потрапити до ранкових заторів і швидко минути місто. Шлях до рідного села був не близький, хоча з автомобілем все значно покращувалось. Дружина з дітьми мали прибути пізніше. Нічого. Встигнемо.
Колеса швидко несуть транспорт по знайомій дорозі. Все, що обабіч шляху, швидко біжить повз мене назад, вертаючись до міста. А я радий вирватися додому. Ось нарешті урбаністичні краєвиди й футуристичні картини почали змінюватись знайомими сільськими пейзажами. Можна було трохи навіть зменшити швидкість, щоб помилуватися, позгадувати: за тим ліском річка – мілка-премілка, та в дитинстві здавалася нам чи не найглибшим океаном; там купались гарячими літніми днями і зустрічали сонце з вудочкою; а там – луги розкинулись; ось поростуть вони молодою травою і зарясніють враз різноманітними плямами на коров’ячих боках і спинах…
Кошики з продуктами на задньому сидінні нагадали про себе тривожним дзенькотом, зустрівшись і познайомившись з усіма «сюрпризами» сільської дороги. Довелося ще трохи сповільнитись, щоб поберегти примхливе здоров’я своєї міської жительки – іномарки.
На горизонті забовванів цвинтар. Поруч в кілька рядів припарковані машини. Певно, не один я такий завбачливий. Знаходжу і для себе зручне місце, стараючись нікому не завадити, залишаю транспорт, виходжу. Повітря сьогодні не пахне димом. В цей день воно має аромат свічок, землі, гостинців. Згадую про гостинці і повертаюсь до машини за кошиками. Перевіряю цілісність їхнього вмісту – все добре, нічого не розбилось, що йому станеться. Ще б пак! Так запакувати!
Сьогодні цвинтар виглядає особливо. Хрести, пам’ятники і надгробки не навіюють того тяжкого смутку і туги, як у час поховання. Нині тут панує якась надзвичайна атмосфера, наче у просторому домі зібралась велика родина і кожен готується до свята. «Христос воскрес!.. Воістину воскрес!» - чується зусібіч. І в цих словах пам'ять і пошана, радість і трішки смутку. Не забагато, щоб плакати, і не мало, щоб забути про призначення цього дня. Якраз стільки, скільки треба.
Підхоплюю вцілілі кошики і прямую на інший кінець цвинтаря – туди, де поховані мої рідні. По дорозі зустрічаю знайомих, часто спиняюсь, вітаємось. На шляху далі наштовхуюсь на пару горбочків – старі могили. Зменшились і розсунулись від часу, негоди і байдужості. Деякі з них давно вже втратили хрести, і лише за формою можна пізнати могилу; де-не-де ще височіють старенькі хрести: схилились, немов соромляться міцності і блиску оточуючих пам’ятників. Кому належать ці могили, вже ніхто не знає, але помічаю, що чиясь дбайлива рука все ж таки звільнила горбочки від бур’яну, що вперто наступав скрізь. Навіть крашанку хтось поклав – данину пам’яті. Прямую далі свою дорогою і помічаю самотню жінку в чорній скорботній хустці. Вона заклопотано крутилася довкола непримітної могилки зі старим хрестом і безіменною табличкою, яку хтось дбайливо зафарбував старою фарбою, що потріскалась від часу. Чимось ця жінка відрізнялась від інших людей, що прийшли нині на цвинтар. Була в її рухах, вчинках, погляді якась особлива урочистість. Мабуть, це і привернуло мою увагу до цієї особи. Та затримуватись надовго я не наважився. По-перше, ще не всі справи на сьогодні було вирішено, а по-друге, надто дивно і неввічливо було б з мого боку отак витріщатись. Тож я рушив далі, помічаючи вдалині вже знайомі фото на пам’ятниках.
Нарешті дістаюся до своїх. Кована огорожа чітко окреслює три могили, відокремлюючи їх від інших: разом за життя – нерозлучні і після нього. Штучні квіти горять неприродніми кольорами, прикрашаючи непримітні насипи землі. Для кого та прикраса – для мертвих чи живих?
Мимоволі усміхаюся, немов вітаючись до рідних облич і очей, що зоріють з граніту. Приходить відчуття якоїсь глибокої задуми, духовності. Хочеться присісти, прихилитись і пошепки розповісти найріднішим про все. Якийсь час я так і простояв, думаючи про різне і трохи сумуючи. Тут мій погляд знову впав на жіночу постать, що пройшла повз. Це була та сама незнайомка, яка нещодавно клопоталася біля безіменного поховання. Очі простежили за нею. Неподалік від мене вона зупинилась і схилилась до покинутої могили, яку я спершу й не помітив. Довгенько жінка ще сидить на тому місці, силкуючись запалити свічечку відсирілими, мабуть, сірниками. Вирішую втрутитись, допомогти. Підходжу, протягую заздалегідь вийняту з кишені запальничку.
- Христос воскрес! – говорю.
- Воістину воскрес, – тихо відказує вона, підвівшись і змірявши мене поглядом. Протягує мені назустріч свічку, мовляв, запаліть. Один рух пальцем – і ось уже полум’яний язичок від запальнички палко охопив свічку, передавши їй свій вогонь. Жінка враз затулила його біленькими долонями, оберігаючи від найтихіших подихів вітру, і закріпила свічку в саморобному підсвічнику.
- Спасибі вам, – вже голосніше мовила вона, дозволивши як слід розпізнати свій голос. Він виявився на диво дзвінким і енергійним. Жінка з якимось чарівливим замилуванням спостерігала за танком іскри на свічці, піднявши кутики губ в ледь помітній посмішці.
- Будь ласка, – ввічливо відповідаю я, ховаючи запальничку назад. – Ваші рідні? – питаю. Заперечливе похитування головою мені у відповідь. Мовчимо. Це триває кілька секунд, та мені й цього вистачило, щоб зніяковіти.
- Тут моєї рідні немає, – нарешті мовила жінка, подивившись мені у вічі. – Навіть знайомих…
Тихенько зітхаю в глибині душі, радіючи з того, що ніякове мовчання порушене.
– То хто ж це? – дивуюся, вказуючи поглядом на могилу.
Вона повільно піднімає плечі догори і трохи хитає головою з боку в бік – не знає.
Я замовкаю, не відаючи, що й сказати. Помітивши мій стан, жінка поспішила все пояснити, промовляючи до мене заспокійливим тоном:
– Я не знаю, хто тут похований. І ніхто не знає. На цвинтарі немало таких могил, хрести яких уже давно зникли або пішли на брухт, як це не сумно, – вона осягнула поглядом простір. І раптом я теж побачив горбочки серед трави, хрести з-поміж дерев у ліску, що з кожним роком окупував все більше простору. – Люди забули про них або ж просто вже нікому пам’ятати. Але ж ті, хто тут похований (нехай і без імені на хресті), теж заслуговують на пам'ять, – чи то спитала, чи то ствердила жінка. – Та я нікого в цьому не виню. По-різному життя складається, а часу – його завжди бракує всім. Але нічого, я за ними ось уже кілька років приглядаю. Тут і роботи не багато: звільнити від листя, прибрати бур’ян… мені не важко, а про когось пам'ять довше житиме, – усміхалась вона, говорячи до мене. Мені стало соромно. Відразу згадалася нещодавня розмова з дружиною про те, хто поїде в цю глушину, щоб привести до ладу могили. Кожен із нас «хвалився» своєю купою справ в телефонну трубку і скаржився на відсутність вільного часу. Ми удвох ледве дійшли згоди, щоб поклопотатись біля невеликої ділянки. Соромно.
– Як же ви пораєтесь з усім цим? – обережно питаю.
– Коли робота до душі, то й діло швидше робиться, – весело відповіла жінка. – А весна так і надихає щось робити, творити, лишити по собі! – моя співрозмовниця просто сяяла. Було видно, що вона палко любить життя.
– А як же кошти? Сюди, певно, треба якісь витрати? – заговорив у мені міський житель-матеріаліст з економічною освітою.
– Витрати? Часу – так, але коштів… – задумалась над моїм питанням. –- Куди ж тут ті кошти? Хіба свічки купити, та для такої справи наче нікому не шкода копійчини. А штучних прикрас, як бачите, я не визнаю. Справжні квіти гідно тримають конкуренцію. Ось тут я барвінок посадила, а там, он бачите, фіалки, – заходилась вона мені показувати. І справді, я помітив серед соковитої зелені на горбочках квіти різних кольорів, що несміливо визирали з-під листя.
Наважуюсь і питаю ще:
– Ви вже простіть мою цікавість, а де ж ваші рідні поховані?
– Нічого-нічого. Такі питання часто виникають. Це природно, – бадьоро заговорила жінка. – Справа в тім, що я сама. Батьків знати не довелось, діточок Господь не дав, а ось недавно і чоловіка відпустила…
– Відпустили? – тихо перепитую, немов сліпе відлуння.
– Відпустила, відпустила… Не повинен він ці три місяці бути зі мною. Я лише кілька тижнів тому діагноз дізналася… три місяці максимум.
– Три місяці, – знову повторив я і вмить замовк, бо слова тут справді були зайві. Переді мною стояла жінка, яка знала наперед свою долю, ненайкращу долю, скажу я. Вона була спокійна й усміхалась до сонця. Вона піклувалась про старі могили, які вже й очима складно помітити, не те, що душею. Поки я думав, навколо незнайомки почав складатись ореол святості, піднесеності над іншими.
– Знаєте, – перервала її мова мою задуму, – притчу про те, чому люди не знають, скільки їм жити? – запитала. Отримавши у відповідь заперечення, продовжила: Колись всі люди на землі знали, скільки їм наділено років. І от одного разу простував шляхом Ісус з апостолом Петром. Вони зустріли чоловіка, який ставив тоненький і слабенький тин навколо свого обійстя. «Чоловіче, чому ти будуєш таку недовговічну огорожу?» – запитав Ісус. На що той відповів: «А мені тут всього лише десяток залишився. На мій вік вистачить». І відтоді люди не знають, коли помруть, бо помітив Ісус несправедливість в тому, що за таких умов кожен буде жити для себе, не думаючи про інших.
Вона закінчила оповідь, а потім трохи подумала і мовила:
– Не знаю, добре чи погано те, що мені відомо тепер, коли прощатись. Адже Бог зробив це таємницею на просто так, а нам на благо, а люди і сюди дістались і розкривають секрети таким-от, як я… Та я їх не виню, – знову чую цю фразу від неї. І хто знає, чи це приреченість змушує жінку все всім прощати, чи вона і справді така, якою здалася мені спочатку?
– Ну що ж, прощавайте. Я уже піду. Хочу ще кількох незнайомих пригостити, – вона взяла до рук свій кошик. – Їм також треба, щоб хтось їх пам’ятав. Я доки можу, доти й пам’ятатиму. А потім… Ви вже пробачте, не слід було мені обтяжувати вас своїми клопотами, – тепло сказала жінка, доторкнувшись до мого плеча. – Ви не сумуйте! Погляньте тільки, яка весна навколо. Я нею сповна насолодитись встигну. І ви насолоджуйтесь. Живіть щасливо і не забувайте про них, – кивнула незнайомка на могили, де покоїлись мої батьки і старша сестричка, що пішла від нас іще дитиною, а зараз могла вже такою ж, як ось ця жінка…
Вона пішла серед могил, час від часу схиляючись, чи то цукерку покласти, чи квіткою помилуватись. А мені раптом так захотілося жити. Вдихнути на повні груди це весняне повітря, нехай із пахощами диму; подивившись з-під примружених очей на сонце, обійняти міцно-міцно своїх рідних і жити, жити, жити…
ID:
571016
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.04.2015 00:01:34
© дата внесення змiн: 01.04.2015 02:43:22
автор: Іван Бондаренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
