6.
Вавилон.
***
Спокій. Спокій позбавляє твоїх ворогів сили. У спокої немає ні страху, ні зайвого гніву - тільки реальність, очищена від спотворень і перешкод емоційних вибухів. Коли ти спокійний – ти по-справжньому сильний. Тому твої супротивники завжди будуть намагатися всіма силами вивести тебе з цього стану - вселити страх, посіяти сумніви, викликати злість. Внутрішній стан безпосередньо пов'язаний з диханням. У яку ситуацію ти б не потрапив, відразу заспокоюй своє дихання – дух заспокоїться слідом.
***
В кімнаті загорілось тьмяне світло. Я примружив очі.
- Привіт – в кімнаті почувся до болі знайомий жіночий голос.
Я забув про те що мене осліпило світло. Мене переповнювали різні почуття. Гнів, радість, кохання, ненависть, не знав, як реагувати.
Цей голос я б впізнав з тисячі.
- Привіт – усміхнувся їй. – давно не бачились.
- Майже три з половиною роки – холодно сказала вона. – де ти весь час був?
- Там де і завжди. – знизав плечима. – жив у нашому домі. Хоча ні, вже не в нашому.
- Сам винен – її захисний механізм працював безвідмовно.
- І чого я не здивований з твоїх слів? – не знаю як, але мені вдавалось стримувати ті почуття, які от-от мали вирватись…
- Про що ти тоді тільки думав? – невдоволено спитала вона. – залишив мене одну…
- Ти не дуже і горювала… - холодно перебив її
- Як ти смієш?!
- Я все знаю. – знову перебив її. – але я тебе не виню. Ти хоча б вибралась…
- Не виниш? Не виниш? – зашипіла вона. – тебе засудили на довічне і відправили в кріо камеру через твої необдумані поступки… ти знаєш, що дружки того дилера шукали мене? І що по твоєму я мала робити?
- Знайшла захист? – я спитав з презирством.
- А вибір був? Мене зараз би не було якби не він. Ти ж мене покинув одну…
- Я не знав – чесно зізнався. – вибач, я не хотів наражати тебе на небезпеку.
- Не грай тут такого благородного. – вона заспокоїлась. – Як ти хоч вибрався?
- Мене не втримати в чотирьох стінах…
- О! – оцінила вона – режим царя включений?
Я усміхнувся. Аніскільки не змінилась. Ми мовчки дивились один на одного.
- І?! – врешті спитала вона. Може за це я її і любив? За прямоту?
- Що і? – я, проте, все ж не зрозумів.
- Що ти плануєш робити?
- Знайду Шамана і решту.
- Ясно – сумно сказала вона – все як завжди.
- Що як завжди!?
- Та нічого – вона хотіла змінити тему, але я не дозволив.
- Ні, договорюй – наполіг на своєму – сказала А, кажи вже Б.
- Ти тепер вільний – випалила вона. – ми можемо жити щасливо…
- Я не можу – ці слова дались мені з величезними зусиллями – я мушу…
- Ти не знаєш навіть чи вони живі…
- Це не має значення
- Для мене має – її очі заблистіли – я не хочу загубити тебе ще раз.
- Це мій обов’язок, знайти їх. Перед ними…
- Твоє почуття провини тебе згубить – вона встала і підійшла до мене.
Я уважніше подивився на неї. Ці три з половиною роки її зовсім не змінили. Все така ж, як я її пам’ятаю. Вона сіла мені на коліна.
- Хіба ти не хочеш залишитись зі мною? – вона подивилась на мене своїми великими дитячими зеленими очима.
- Залишитись де? – я відкинув голову назад і закрив очі – ця розмова в моїй голові.
- Що? – не зрозуміла вона – що ти верзеш?
- Де ми? Як я сюди потрапив? Ти така як я тебе пам’ятаю. Ти просто ілюзія. Дешевка. Мої марення.
Вона не відповіла. Я відкрив очі. Світло печери. Я знову лежу на землі. Поруч мене своїм теплом манив обеліск. Знову піддався.
***
Ми сиділи навколо вогнища. Я, сан сей, Рустам з Лейлою та Ілай. Звичайна вечеря. Ми так постійно збирались. Ця була вже третя. Дід завжди розповідав за мої успіхи. Хоча які це успіхи? Хоча Рустам і хвалив мене, я постійно бачив обурення та невдоволення Ілая. Тоді вони переходили до своїх тем.
- І як цього разу? – поцікавилась Лейла.
- Краще – спокійно відповів сан сей. Я опустив голову.
- Прогрес? – фиркнув Ілай.
- Якщо так каже сан сей… – Рустам похлопав мене по плечі. Я вдячно посміхнувся.
- Знайшов відповіді на свої запитання? – спитав мене сан сей.
Я задумався. Запитання? Я провалився всі три рази. Обеліск заволодів моєю душею.
Перший раз в мене в голові розігралась уявна картина з тим бісовим плем’ям. Тоді все було не так. Ми кілька днів намагались збити їх зі сліду. І все через Ілая. Він краще за мене знав, що не можна вбивати аборигена на очах у його ж племені. Кровну помсту ніхто ж не відміняв.
Другий раз мене спробували перелякати. Я кілька хвилин не здавався, але обеліск все ж заволодів мною. Два самі сильні страхи вогонь і відьма. Снилось, що я горю, як тоді, а вона стояла та дивилась на мене. Тоді нахилилась до мене наші лиця були зовсім близько. Я знову зустрівся поглядом з тими чорними очима. І аж коли я змирився з тим, що буде вона заверещала прямо мені в лице. Я лишень тоді проснувся. Ще й в холодному поту. Дід казав, я бурмотів щось нерозбірливе. Мені і зараз було проблематично сидіти біля вогнища.
Третій раз обеліск звів мене з тою, яка і зараз викликає двозначні почуття. Вона намагалась відговорити мене від поставленої цілі. І я ледь не здався. Що якби я залишився? Мене пересмикнуло від картини того, як я лежав в печері і по дибільному всміхався, а в голові були б картини нашого щасливого життя. Щоб іти далі мені хоч-не-хоч доведеться її відпустити. «Вибач» – я подумки звернувся до неї, уявивши її образ: «Вибач».
- З часом знайде – сказав Рустам. Я ж так і не відповів.
Ілай мовчки фиркнув. Я подивився на нього.
- Та в чому твоя проблема? – з неприхованою злістю спитав у нього.
- Неважливо – перебив сан сей. – не сваріться за трапезою.
Далі ми їли мовчки.
***
Спокій. Спокій позбавляє твоїх ворогів сили. У спокої немає ні страху, ні зайвого гніву - тільки реальність, очищена від спотворень і перешкод емоційних вибухів. Коли ти спокійний – ти по-справжньому сильний. Тому твої супротивники завжди будуть намагатися всіма силами вивести тебе з цього стану - вселити страх, посіяти сумніви, викликати злість. Внутрішній стан безпосередньо пов'язаний з диханням. У яку ситуацію ти б не потрапив, відразу заспокоюй своє дихання – дух заспокоїться слідом. – ці слова мені постійно повторював перед контактом з обеліском.
***
Здається я починав розуміти, як на мене впливає обеліск. Ти намагаєшся медитувати, очищувати свій мозок. Але для такого «непосвяченого організму», як любив казати Рустам, це практично неможливо. Твої думки, страхи, сумніви, проблеми, комплекси заважають. І в самий непідходящий момент вони лізуть назовні. Все, що існує всередині тебе стає твоїм ворогом. І як, б***ь з цим боротись? Як можна боротись з собою?!
Я знову йшов до обеліска. Навколо все почало набирати темно-фіолетових відтінків. В вухах зашуміло. Шерінган продовжував дивувати. Що ще я міг ним робити? Ілай зав виграшки катував ним людей.
***
- Чого так довго? – тихо спитав Ланц. Я не відповів. Що за х***Я?! Це вже було.
Знову та лікарня. Як зараз все пам’ятаю…
Посеред кімнати, знаходилась клітка. Там були тіла. Обезкровлені, деякі без кінцівок, лиця скривлені в жахливих гримасах. На стінах висіли кліщі, ножі зазубрені тесаки, свердла і багато інших приладів для тортур, про призначення, яких я навіть не здогадувався.
- Вони реально хворі!!! – сказав Рижий. Але це я тоді сказав!
- Йо…ті на голову – погодився Кирил.
Все повторювалось незалежно від моєї згоди. Я підвів їх всіх. Постріл в спину сектанта пробудив усіх і призвів до загибелі моїх друзів.
- Це довбана ілюзія! – видав вслух.
- Що ти верзеш? – не зрозумів Ланц – допоможи відкрити клітку.
- Ви нереальні! – продовжував твердити. Х***я якась…
Кирил ударив мене по лиці. Дійсно боляче. «Ясно. Так мені не вибратись»
- Ай! – я схопився за лице.
- В тебе просто шок. – заспокоїв мене Рижий.
Клітку відкривали вони. Я чекав на головного. В моїй голові горіла ідея про те що я можу все виправити. Хоча б в своїй голові. Ніхто не вмре через мене. Проклятий обеліск! Я ж розумію де я! «Випусти мене!». Ні, не допомагало. Прийшлось грати далі.
- Все буде добре. Давай. – Ланц з Рижим вже відкрили двері. – Нам треба йти. – вона не ворухнулась. – ти ж не хочеш залишитись тут?
Це допомогло. Вона непевною ходою підійшла до мене.
- Ви відведете мене до дому? – її очі заблистіли. Я ствердно кивнув.
- Що ж пішли – сказав Ланц.
В цей момент в кімнату зайшов сектант. Я одразу ж згадав, що це головний. Він виглядав інакше ніж решта сектантів. Довге чорне волосся, довга борода, крючкуватий ніс і безумні очі.
- Єретики!!! – хотів заволати він. Не вдалось.
Я наніс удар в кадик. Тоді в сонячне сплетіння. Тепер все було по іншому. Я мусив їх врятувати. Хоча б так…
Він ударив мене у відповідь. Земля вирвалась з під ніг і перемістилась на два метри. Він тим часом по-розкидав решту. Аж тоді вже з тесаком в руках направився до Яни.
- Тікай! – крикнув я. Але вона заклякла від страху і не рухалась.
Він був усе ближче. Я піднявся і кинувся йому навперейми. Удар в лице…
Все було інакше і так само водночас. Бій… Тепер все інакше. Але як і тоді ми не могли справитись…
Мій удар не приніс ніякого ефекту. Він зловив мене механічною рукою і в-трощив в стіну. Біль був досить реальний. Я впав на землю, коли він відпустив мене. Навіть в своїх думках, попри всі свої старання, я не міг нічого вдіяти. Він направився до хлопців. Я згадав слова сан сея. Кілька глибоких видихів. Здається, я починав розуміти. Я не можу боротись сам з собою.
Моє почуття вини все ще сильне. Лишається лише прийняти це. Змиритись з цим. І жити далі. Я дістав пістолет. Прицілився. Закрив очі. Видих. Палець ліг на курок. Пролунав постріл. Відкрив очі. Знову в печері.
***
- Мої видіння настають через те, що шерінган активний, але відчуття реальні…
- Мозок керує тілом, а не навпаки…
- Фантастика якась…
- Все набагато простіше…
- Ясно – спохмурнів. - тільки жахіття чимраз тим гірше.
- Значить в тебе в душі завеликий багаж.
- Я не розумію
- Зрозумієш, коли вийде останній демон…
***
Знову вечеря. Тільки без Ілая. Рустам сказав, йому потрібно було кудись.
- Так що сталось з моїм мегаполісом? – сам не знаю навіщо я спитав.
І сам не знаю, чому не спитав раніше. Сан сей і Рустам переглянулись.
- Що? – не зрозумів я. – я там жив! Я маю право…
- Ніхто не забирає в тебе твої права – обірвав Рустам.
- Добре – відповів Сан сей після хвилинного роздуму. – правду не приховаєш.
Я затримав подих. На кінець то!
- Ти вже знаєш, що ми з Івановичем разом працювали.
- Над обеліском – нагадав я.
- Ні. Не одразу. – заперечив він.
Тут я помітив, що навіть Рустам прислухається.
- Іванович розробляв теорії про розвиток людини. Це один з кращих розумів на планеті за всі роки. Да Вінчі 21 століття.
«Бо я, в біса кращий лікар в світі! – з запалом сказав дід. – ти думаєш імплантати це досягнення?! Це ніщо! Капля в морі. Основний потенціал людини просто ще не розкритий. Навіть те, що я тобі повернув зір і навіть більше – ніщо проти того, що можна ще дослідити…» - згадав я.
- Він розповідав, що його і вигнали через це. – відповів йому. – що компанії по виробленню імплантатів…
- Боюсь це не зовсім правда – перебив Рустам. Я питально глянув на діда.
- Боюсь, що так. – підтвердив той. – ми перші, хто здійснив прорив в області імплантатів.
- Я втратив нить – втрутився – ви розробили імплантати, при тому хотіли довести, що людині це не потрібно. А ще ви працювали з обеліском. І врешті-решт, що ви, що Іванович знаходитесь бозна-де.
- Іван Іванович був керівником по розробці імплантатів – почав дід. – Імплантати повинні були бути лише перехідним етапом. Тоді згори нам поступило замовлення зробити мозкові імплантати. Прийшлось погодитись. Але нас спіткала невдача за невдачею. Кілька смертей за місяць. Ми тоді думали, що нас посадять. Але замість цього нас перевели на проект О.Б.Е.Л.І.С.К. Він задумувався, як джерело енергії, але після того, як шістьох робочих відправили в дурку по незрозумілих причинах, підключили і нашу команду. Нас тоді було десь з тридцять. Ціла наша команда під керівництвом Івановича присвятила проекту кілька років. Ми досягли значних успіхів. Можна було звести ризик захворювань при використанні механічних кінцівок до мінімуму.
- Але проект заморозили – нагадав Рустам.
- Так – сан сей зажурено опустив голову.
Ми зустрілись поглядами. Я активував шерінган. Не зміг стриматись. «Дід*ко! Не може бути!» Сан сей саботував підприємство. Його і зараз гризло почуття вини. Він сам дозволив мені залізти йому в душу.
- Загинуло десять людей. – продовжив він. – повісили на нещасний випадок. Тоді команда розпалась.
- Навіщо ви це зробили?! – я проник в його спогади. Рустам сидів з кам’яним лицем.
- Навіщо? – перепитав дід. – ми створили монстрів. Двадцять два роки назад, з під наших рук з Івановичем з’явилась перша відьма. Ми створили мозкові імплантати, які частково повторюють вплив обеліску на мозок. Але є певна група людей, яка не сприймає їх. Результат ти бачив…
Я промовчав. Хто я такий, щоб його судити? Через мене теж загинуло багато людей. Навіть не знаю точну кількість.
- А що якщо у відьми могла народитись цілком нормальна дитина… – пазли в моїй голові потихеньку починали знаходити свої місця в головоломці.
- Хлопчик? – підозріло перепитав сан сей.
- Ні. Дівчинка.
- Якісь ознаки того, що вона відьма були? – спитав Рустам.
- Ніяких, цілком нормальна.
- Це прогрес в науці. Ця дівчинка може змінити весь хід науки…
- Але ціна за це.. – вихопилось в мене.
Господи, ось воно! Після закриття проекту вчені позникали. Сан сей сюди, щоб слідкувати за обеліском. Ні не так обеліск був не тут. Точно! Обеліск не цілий. Його частини чи відтворені копії вивезли. Тоді він дізнався про один з обелісків і приїхав сюди. Правда, може й не відразу. Рустам казав, він був в Тибеті. Значить переїхав сюди.
- Чому вас не шукали? – спитав його.
- Без Івановича та його знань я не потрібний…
- Коли його знову почали шукати?
- Тоді, коли і обгородили твоє місто, Вавилон – дід знову подивився мені в очі. – але ти і так вже зрозумів.
- Його не змогли знайти і просто зробили мури – підтвердив я.
Все ставало на свої місця. Тому і залишили воєнну заставу. Вертоліт прилітав не по Івановича, а по дівчинку. Сектанти втрутились не в той бізнес.
Ясно чому дід приютив Яну. Він почував себе винним за те, що сталось з її матір’ю. Ось чому він день за днем передавав Алісі знання. Щоб вона знала, як допомогти Яні перебороти саму себе і не стати однією з тих сірих тварюк.
«…Є догадка, що її мати перетворилась, під час вагітності – Голос Івановича пролунав у моїй голові наче грім. – а може і раніше. – Ого!!! – Ілай аж присвиснув: – перша адекватна відьма. Ти знаєш, що це значить… - Тому я і сховав її тут – урвав його дід.»
Я пам’ятаю, як я не міг вирішити, на чиїй стороні бути. Коли Ілай спорив з дідом. Зате зараз я знаю точно. Я не дозволю нікому її навіть пальцем торкнутись. Нікого з них. Тільки через мій труп…
- Його не мають знайти – сказав Рустам. – і він сам це розуміє. А як Ілай відреагував, коли побачив дівчинку?
- Так як і ти. Як і ти...
- Ти знаєш, що він не зміг перебороти силу обеліска?
Я здивовано глянув на нього.
- Це правда – підтвердив Сан сей – зате обеліск навчив його дух катувати інших одним лише поглядом.
- Бачив – відповів я. – видовище не з приємних. Він платить за це постійними болями.
- Тому він і думав, що в тебе не вийде.
- Він не так вже й помилявся
- Ти не здаєшся – заспокоїв мене Рустам – а його зломила невідома жага. Його мотиви нікому не відомі.
- Його реально вилікувати?
- Не зовсім.
- Не зовсім?!
- Він теж питав мене за це
- І що ви відповіли?
- Потрібна трансплантація, а це майже неможливо. Не має достатньо даних. Потрібні нові й нові дослідження. Потрібні або звичайні очі або того хто має відношення до наших досліджень. Твої не підійдуть. – заспокоїв мене. – Ілай розказав, як тебе спалили і Іванович мусив вертати тобі зір з нуля…
Не знаю, що за думка засіла в моїй голові. Я зірвався і побіг до обеліску, ігноруючи оклики Рустама.
- Потім поясню – не обертаючись крикнув їм.
***
«Спокій. Спокій позбавляє твоїх ворогів сили. У спокої немає ні страху, ні зайвого гніву - тільки реальність, очищена від спотворень і перешкод емоційних вибухів. Коли ти спокійний – ти по-справжньому сильний. Тому твої супротивники завжди будуть намагатися всіма силами вивести тебе з цього стану - вселити страх, посіяти сумніви, викликати злість. Внутрішній стан безпосередньо пов'язаний з диханням. У яку ситуацію ти б не потрапив, відразу заспокоюй своє дихання – дух заспокоїться слідом».
І як я не допер раніше? Я зрозумів, коли задумався про Яну. Ось як працював обеліск. Він (якщо «він» припустиме для нього) сіяв у мені сумнів. Грав на тому з чим я ще не визначився.
З диханням все ще простіше. Щоб контролювати шерінган, який тут називають духом потрібно стабілізувати своє дихання. Ну, пульс та серцебиття, якщо точніше. Я був вже зовсім поруч. Світ почав змінюватись. Я провів пальцями по очах. «Шерінган». Світ повністю змінився. Обеліск заграв новими тонами. Я поклав на нього руку…
ID:
573769
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.04.2015 23:10:10
© дата внесення змiн: 11.04.2015 23:10:10
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
