Сьогодні чорне свято у селі –
Стара Клемчиха не схотіла жити.
Але не сліпнуть родичі від сліз.
Їх просто вже нема на цьому світі.
Нікого втрати біль не полоснув.
Колгоспні теслі сердяться з похмілля,
Бо мусять з чогось лагодить труну
І баба зіпсувала їм неділю.
Переступають з острахом поріг,
Тихцем перемовляючись сусіди:
«Відмучилась…», «Взяла на себе гріх…»,
«Замовкли разом в зашморгу всі біди…»,
«Чи гідна раювать її душа?..» -
Слова злітають, ніби сонні оси.
І не збагнуть, що в них переважа –
Глуха байдужість, щирий жаль чи осуд.
Під образами скляночка зерна,
Куди у корчах осідає свічка.
Здалось, не Матір Божа, а вона –
Клемчиха людям дивиться у вічі.
І нібито силкується сказать
Їм щось таке, чого живі не знають,
До чого не прокапує сльоза
Й чому пояснень не було й немає…
Але не дотяглася ця журба
До зморщеної купки біля гробу,
Яка переминала на губах
Свої й чужі нещастя і хвороби.
