Вздовж насипу розпухли смітники,
Як вздовж хребта людини – чиряки.
Вчувають рейки нервами старими,
Як сіпають безсонно ці нариви.
І берег річки стогне. І ліси
Вже нагулись – охрипли голоси.
Їм теж болять плоди такого ж сім’я
З верхами багатьма, як суче вим’я.
З цих кучугур в глухих кутках й не дуже
Банок всіляких скривлені роти
Нам викладають мову страмоти
І мову, що сповідує байдужість.
Пакет із плівки, мов підбитий птах,
В агонії крильми об землю б’ється.
Але ніяк сконати не вдається,
Бо нехтує ним всемогутній прах.
То й котиться, підскакуючи, геть
В надії, що десь змилується смерть…
Жаль слів, душі, щоб про сміття писати,
Та, мабуть, гріх того не помічати,
Як плодиться повсюди ця короста.
Хай вибачать умілі діагности,
Коли не так хворобу цю назву.
Ми нею обростаєм наяву,
Хоч знаємо усі, як лікувати.
І скальпель є. Під іменем – лопата.
