Зігріла душу як весняний промінь,
Умила серце, як ранкова роса,
Кудись забрала весь тягар мов камінь,
Очам відкрилась вся її краса.
Прогнала геть з душі і біль і муки
І розтопила довгорічний лід,
Пообіцяла, що не буде вік розлуки,
Назавжди в серці залишила слід.
Запевнила у світлих днях майбутніх,
В минулому лишила довгі роки самоти,
І наказала всі свої страхи забути,
За нею серцем і душею йти.
Послухалася, серцю дала волю,
Не слухала порад від близьких, друзів,
Від їхніх слів лиш зазнавала болю,
Й душа ще більше піддавалась тузі.
Перетерпіла все, зуміла все переступити,
Вона мене своєю силою кріпила,
Хотіла тільки жити і любити,
Хотіла щоби і мене любили...
Та не сказала все вона одразу,
Що вжалить душу мою гіркота,
Що серце буде завмирати від образи,
Що буде добивати самота.
Чомусь промовчала, що буде так боліти,
Що сльози будуть виступати на очах,
Коли слова неправди буде говорити,
А ти не зможеш доказати, що не так.
Та все ж вона живе в мені і досі,
І душу звеселяє мені знов,
Коли я духом падаю, вона мене підносить,
Така вона, хоч пізна, але перша все ж любов..
