Є таке місце на білому світі, де здається, що час зупинився. Здається, що життя стоїть на місці, а саме існування людини тяжке і безрадісне. Це місце - Долина загиблих мрій. Тут будинки сумні і сірі, вулиці брудні і вузенькі, а люди майже неживі. Бути довго тут неможливо, мабуть, мешканці Долини звикли і не помічають важкого туману, який опустився на їхні оселі та їхні плечі. Цей туман - марні надії, пусті сподівання, безкінечні розчарування та болючі образи.
Але є в цій Долині один єдиний будинок, де життя вирує, де все оптимістично і прекрасно. Аж у кінці головної вулиці, третій скраю по лівому боці, бачиш його? Неможливо не побачити. Стоїть великий і гордий, яскравий, блакитний хмарочос. Там живе маленька дівчинка у блакитній ніжній сукенці з двома атласними бантиками. Вона грається в своєму будиночку, не виходить з нього - не хоче зустрічатися з страшним сірим оточенням.
Долина загиблих мрій - це душа, душа кожної людини. Серед усіх страшних сірих негараздів, образ, звинувачень, розбитих мрій, живе маленька тендітна надія. Надія на краще, віра у людей і думки про неймовірне майбутнє.
Не губіть свою надію у сірості повсякденності. Збережіть її, любіть це легеньке блакитне янголя, яке рятує вас у часи відчаю. Не дай перетворитися своїй вічності у Долину загиблих мрій.
може мені взагалі не треба писати? 
