Колись дуже давно стояло на межі Лісу і Степу село - зовсім невелике, не більше двадцяти дворів. Але на ті часи це вже було дещо - адже у будь-який час зі Степу або із Лісу могли з’явитися некликані гості, попалити хати і забрати людей і худобу полоном.
Та попри усі небезпеки, село виникло і поступово виросло - адже край це був дикий і незайманий. Ліси, трави, води, ґрунт, полювання, риболовля - все винагороджувало працю і старання людини стократ. А для некликаних гостей можна і шаблю гостру, і списа приготувати! - для того в селі і Коваль був.
Щоправда, Коваль той був не зовсім у селі. Колись давно він разом із іншими прийшов у ці краї, а з ним і його дружина з маленьким сином. Та налетіли одного дня зі Степу мовчазні люди на швидких конях, і коваль залишився сам-один. Від горя він аж почорнів - власне, так він і отримав прізвисько "Чорний Коваль".
Відтоді Коваль оселився окремо, у дубовому гаю, і селяни їздили до його Чорної кузні, як виникала така потреба. Згодом до кузні прибився і помічник - такий же осамітнений прикордонним життям, як і сам Коваль.
І от якось завітав до села такий гість зі Степу, якого селяни і уявити собі не могли. Він був височенний, як береза, і кремезний, мов дуб, мечем він торкався верхівок дерев, а списом міг би штрикати хмари. Про вигляд велета збереглася лише така згадка: він був "страховидний". Сидів цей велет на коні, який і виглядом, і розмірами більш нагадував дракона - тільки без крил.
Доки селяни збирали докупи свою мужність і міркували, як битися із таким ворогом, він звернувся до них:
- Я не торкнуся ваших хат, ваших статків і ваших дітей, якщо ви дасте мені коваля, здатного підкувати мого коня. - Коли страховидний велет вимовив "кінь", той заіржав так, що усі аж поприсідали, і став дибки.
Селяни почали радитися:
- Скажемо йому, де коваль, і все, хай собі їде далі, аби нас це страховидло не чіпало!
- Як можна казати? Зрозуміло, що на злу справу йому коня треба підкувати. А час прийде - це страховисько і за нас візьметься.
- Та коваль же не в селі? Він же сам собі хазяїн, десь там у лісі, ми й не знаємо, де... От і давайте скажемо, що нема в нас у селі ніякого коваля.
Так і сказали. А велет тільки засміявся у відповідь:
- Я ж через ваше пасовище їхав, ваших коней бачив, вони майстерно підковані! Не вмієте ви брехати, будуть з вас добрі раби для мого коша! А ну, відведіть мене до коваля, поки живі!
І селяни відвели страховидного велета до Чорного Коваля. Коваль вислухав його мовчки, а тоді тільки очима кліпнув: згоден.
Селяни, які спостерігали за розмовою з-під тину Чорної Кузні, почали штурхати одне одного ліктями і сварити між собою Коваля:
- Зрадник! Ворогу нашому допомагає! А він же нас усіх і дітей наших полоном взяти грозив! - і домовилися між собою Ковалеві будь-що помститися.
А тоді чують, Коваль таке велету каже:
- Ти великий воїн, і кінь тобі під стать. Для такого коня звичайна підкова - ганьба. Я зроблю для твого коня гідні підкови, але це забере деякий час. Мені треба послати людину по чортове залізо. Це днів три - чотири. Тоді треба з чортова заліза виготовити для твого коня підкови і вухналі. Це ще два-три дні. А тоді ще підкувати, - тут Коваль ухопив коня за передню ногу, оглянув копито і додав: - це ще чотири дні.
Велет так відповів Ковалеві:
- Добре. Якщо твої підкови будуть гідні мого коня, ти отримаєш щедру винагороду з моєї здобичі, коли я вертатимусь із походу. Якщо ж збрехав мені - життям власним заплатиш!
І вони вдарили по руках.
Велет отаборився поруч із Чорною кузнею, певно, не довіряв Ковалеві, а той і дійсно вирядив свого помічника кудись – мабуть, по чортове залізо. На четвертий день помічник повернувся, і у Кузні закипіла робота.
Днів через два Коваль покликав страховидного велета - величезні підкови з чортова заліза були готові. Як Коваль і казав, підкувати такого коня, якого мав страховидний велет, було непросто - удвох із помічником вони цілий день гатили молотками, забиваючи довгі блискучі вухналі, а все одно встигли підкувати лише одну кінську ногу. І наступного дня - лише одну. І третього - теж. Зате на четвертий день вони впоралися скоріше - ще вранці, щойно почали, стук-стук, і закінчили. Відійшли Коваль і його помічник осторонь, вклонилися велетові, а тоді Коваль і каже з усмішкою:
- А ну, пане, перевір мою роботу.
Велет спочатку щось сказав коневі, тоді прикрикнув, тоді ляснув його по шиї, далі дав йому шпори! - кінь смикається, але рушити з місця не може! Наче Коваль не підкував коня, а до землі прикув!
- Ах ти ж, підлий зрадник, лісовий чародій, смерть тобі! - заволав велет, намагаючись дістати Коваля своїм довгим списом.
Але тієї ж миті в повітрі заспівали стріли - одна, десять, сотня, аж небо потемнішало! Хвилина - і страховидний велет, весь утиканий стрілами, наче їжак власними голками, впав мертвий на землю, а тоді повалився і кінь, в якого теж влучило чимало стріл. А з-за дерев з’явилося княже військо!
Тоді на галявину вийшли і селяни - вони весь час стежили за-за дерев за тим, що відбувалося у Кузні. Коли ж до мертвого велета підійшов сам князь, селяни підбігли до нього і низько вклонилися. Та князь сказав їм:
- Ні, це я маю вам вклонитися. Це ж ви прислали до мене гінця зі звісткою про нову загрозу, і я встиг зібрати дружину і дістатися сюди.
- Так, це ми, - дещо непевно відповіли селяни, поглядаючи один на одного.
- Це ж ви придумали підкувати ворожого коня такими підковами, аби він з місця не рушив, і ми змогли вбити небаченого ворога, - вів далі князь.
- Так, ми, - ледь чутно відповіли селяни, втупивши очі в землю.
- А де цей чудовий коваль? Я хочу його бачити! - рішуче вимовив князь.
Пішли шукати Коваля і знайшли. Лежав він край галявини поруч із своїм помічником - обидва мертві, бо кожен отримав по стрілі прямісінько у серце.
Засмутився князь над Ковалем, засмутилися і селяни. Втім, смуток їх був глибоким, але недовгим, адже вони перемогли страшного ворога, і забезпечили своїй землі тривалий чи нетривалий - а мир!
І тоді княжа дружина і селяни відсвяткували перемогу і спалили труп страховидного велета та його коня, схожого на дракона. Князь із військом поїхав додому. А селяни повернулися до свого звичайного життя на межі Лісу і Степу, де у будь-який час могли налетіти некликані гості, попалити хати і забрати людей і худобу полоном. Про Чорного Коваля вони не згадували, а про його помічника - і поготів, хоча про перемогу над велетом дещо таки подейкували.
Ішли часи, світ змінювався, змінювалися Ліс і Степ, і маленьке село на межі Лісу і Степу у тих змінах загубилося і, врешті-решт, зникло. А Чорна Кузня, кажуть, і досі стоїть десь там, серед дубового гаю, і одну ніч на рік, що слідує за днем загибелі Чорного Коваля, в Кузні світиться. Пішому її взагалі не знайти; але якщо в таку ніч завітати до Кузні верхи, Чорний Коваль підкує коня підковами з чортова заліза, і той кінь миттю доставить вершника будь-куди – взагалі будь-куди, куди заманеться. Але коли буває така ніч і де той дубовий гай - оцього нині вже не знає ніхто.
2015
ID:
588780
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.06.2015 07:34:11
© дата внесення змiн: 23.06.2015 07:56:45
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
