Завжди здавалась скромною,милою
Друзі постійно вважали її щирою
Добре вчилась,батькам допомагала
Але ніхто не знав,що справді вона відчувала,
А вона всіх з ненавистю терпіла
Любила знущатися з людей,спокусливо від цього шаленіла
Любила з кимось довго дружити
Щоб потім осоромити,брудом полити.
Дуже любила дивитися,як люди страждають
Особливо,розлучати закоханих,коли вони щиро кохають,
А ще любила все під контролем тримати
Втиратись в довіру,навчилась щиро брехати.
Любила хлопців з розуму зводити,спокушати
Потім зникала,змушуючи їх страждати,
Для неї це була насолода,
Вона вміло користувалася своєю вродою.
Чому з нею все так сталося?
Все просто,вона закохалася.
Як вони зустрілися,спитаєте?
Він теж був її "жертвою",уявляєте?
Вона його спокушала,з розуму зводила,
А не він страждав,тоді вона ним захопилася,
Він не вівся на її чари,був іншим,
Тоді вона зрозуміла,що він став коханням її найбільшим.
Що б у житті не трапилось, не варто втрачати світло в своїй душі, бо пітьма отрує все єство, і людина стає ворогом самій собі. Той хлопець - не кохання. Кохання - світле почуття, воно дарує людині радість і щастя. Ви описали Антерос. Людині з такими відчуттями варто задуматись над своїм життям і майбутнім.
#Людмила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
просто я дійсно зустрічала таку людину в реальності
