Однією делегацією вранці ми прокинулись не у своїх ліжках.
У нашому світі не було "штучних" кольорів, лише звичайна помаранчева трава, такі ж самі, але світліші, дерева та квіти. Все інше було сірих відтінків, тому що ми були Яскравими.
Як зазвичай, ти прокидаєшся, розмикаєш очі, та не встигаєш поставити ноги на підлогу, як одразу розумієш - щось не так. Кругом все в насичених кольорах, що ріжуть очі. Ти не відразу помічаєш жовте сонце на синьому небі, коли правильно повинно бути синє сонце та біле небо.
Голова почала боліти, а серце в грудях калатало втричі сильніше звичного. Все було таким кольоровим, що від цього здавалось, наче на тебе фізично щось тисне. Мало не падаючи, я вибігаю на вулицю і помічаю, що не один такий. Мій народ розгублено виходив з будинків, в яких прокинувся цього ранку, та оглядався навколо, наче це допоможе.
Наші фіолетові очі ледь розрізняли хоч щось, втративши здатність вловлювати все дуже швидко. Ми зливались з невідомою нам природою.
Якби я ліг на землю, ніхто б мене не помітив. Моя шкіра була кольору асфальту і лише живі очі, зіниці яких періодично то розширювались, то звужувались могли видати мою присутність. Та варто їх закрити - і я втрачений.
У нашому світі ми вирізнялись за допомогою кольору шкіри, та тепер ця особливість не просто втратила свою красу, а й погіршувала становище. Відтепер ми більше походимо на народ, що потрапив у світ, який хоче нас принизити, роблячи непримітними.
Ми знайшли мера нашого маленького міста (ах, я вже за ним сумую), що, як і ми, прокинувся невідомо де, і перше, що він наказав нам зробити - знайти усіх.
Це була марна справа. Ми опинились на одній вулиці, яку наче відділили від інших, помістивши десь на краю світу. Позаду нас був лиш пісок, кінця якому ніхто не бачив, а попереду - небо.
Цілком зрозуміло одне: ми тут одні.
Ніхто не хотів повертатись до будинків, хоча вони мали вигляд домівок нашого рідного міста, лише деталі набули яскравих барв.
Очі боліли і кожна спроба розгледіти знайомі лиця завершувалась поразкою. Я відчував себе бракованим. Ми не повинні бути тут, змінюючись природою, яка нас створила. Очі поступово змінювали колір з фіолетового на чорний. Це відбувалось з усіма і через трохи всі ми позбулись ще однієї особливості, що пов'язувала нас з рідною планетою.
Ніхто не говорив між собою, так як ми не були балакучим народом. Ми просто сиділи і нічого не робили, приймаючи все таким, яким воно є.
Не знаю, скільки пройшло часу, та порушуючи мертву тишу наш мер встав з місця і покрокував в одну сторону - до неба. Всі інші пішли за ним, навіть не маючи на думці поцікавитись, що він хоче зробити чи сказати. Я і мій народ виглядали байдужими.
Я очікував гучної промови, що заспокоїть та підбадьорить народ. Я хотів почути його впевнений голос, щоб трохи заспокоїтись самому. Я відчував Паніку так сильно, наче хтось міцно тримає мене за горло і потрохи починає душити.
Мер впевнено йшов до неба, а я згадував його промови на свята у нашому місті. Він ніколи не був балакучим, лиш обмовлювався декількома словами та йшов у свій будинок. Ці спогади нагадували про себе поколюванням у животі та підступаючою нудотою, та я змушував себе повірити, що зараз критична ситуація і мер візьме себе в руки. Нам усім треба наставник.
До неба залишилось кілька кроків. Ми зупинились, чекаючи доки мер почне говорити, та він продовжив йти, а потім - просто впав у небо, так і нічого не сказавши.
Ні жахливого крику, чи будь якого свисту, що він летить - нічого. Він впав і за секунду просто розтанув серед хмар.
Мер злякався і вибрав втечу.
Всі повернулись назад, опустивши голови. Досі ніхто не мовив ні слова. Таким був мій народ.
Ми пробули там одинадцять днів. Наші очі від чорних перемінились на сірі, потім білі. На одинадцятий день вони стали прозорі. У світі повному кольорів ми стали непомітними для самих себе.
Я більше не міг чекати коли все стане на свої місця. Зрештою, впевнений, не один я вважав, що це навряд коли-небудь можливо. Ми просто залишались там, де нас покинули. Паніка дихала мені в шию і я знав, що скоро щось станеться.
Дванадцятого дня я зібрав усіх разом і почав говорити, дивуючись власній хоробрості:
- Нам потрібно зробити як мер.
Завжди байдужий та спокійний народ почав фиркати та плюватись. Я стримувався. Паніка тримала мене, а я вперше хотів щось відчувати і бути сильним.
- Ми не знаємо, що з ним. Скільки нам ще доведеться чекати щоб зрозуміти, для чого ми тут?
Я запинався, бо не звик говорити. Вони вважали, що я планував масове самогубство і скористались моєю паузою, щоб розвернутись і піти.
Напевно, вони б зробили це й посеред промови, та я хотів думати, що вони слухали і між паузою просто вирішили, що не згодні.
Двадцять третій день. Сюди наближалось щось темне. Воно зносило будинки, не залишаючи за собою сліду.
Частина мешканців почали тікати у небо. Інші бажали залишитись. Вони приймали це за належне і очікували смерті.
З однієї сторони Паніка, з іншої - Байдужість.
- Цей народ втратив цінності! - мені увірвався терпець. - Ми могли миритись зі смертю, якби помирали на рідній землі, та тут ми - чужаки!
Я говорив і вони піднімали голови.
"Невже хоч гордість мають?!"
Ті, що противились до останнього були забрані силою. Ми тягнули їх до схилу, щоб разом стрибнути в небо. Коли темрява наздоганяла - я і мій народ розчинились у небі, покидаючи місто, стерте з лиця Землі.
Ми прокинулись з жахливим головним болем серед людських істот. Після падіння наше тіло гуділо і не дозволяло зробити жодного руху.
В такому стані ми провели чотири дні.
Тіла у всіх були сірими, отже, тепер я такий не один. Вони стали як я.
Моє тіло не мало нормальної форми. Неможливо було зрозуміти де починаються руки і звідки йдуть ноги. Я нагадував істоту з прозорими очима, що не мала власної окресленої форми.
Наші рухи стали швидшими. Мені здавалось, я міг ловити повітря руками. Ми пересувались серед людей, та ніхто нас не помічав. Ми були не просто непомітними. Люди навіть не відчували нашої присутності.
Полонені на чужій планеті та вигнанці зі своєї ми, як виявилось, не могли триматись купи. Йшов час і змінювався не лише наш вигляд, а й думки всередині. У голові звільнилось місце для чогось нового, що раніше було не під силу зрозуміти. Всі хотіли свободи.
Ми розійшлись світом, ризикуючи більше ніколи не зустрітись знову. Та всім було байдуже. Це єдине, що не змінилось.
Проходили роки і ми зливались з людьми. Сірі невидимки з прозорими очима, відправлені помирати, вперше за своє існування захотіли відчути себе кимось значимим.
У нас була мета: ми будемо як люди.
В момент, коли ми поставили мету - колись єдиний народ зник. Ніхто з нас не думав про те, що люди ще більш невидимі один для одного й для світу, тоді як їх фізичний облік ступає Землею та залишає сліди.
ID:
593102
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.07.2015 20:55:21
© дата внесення змiн: 11.07.2015 21:04:15
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|