Вона поверталася з мандрів, як придорожнє небо –
Сіра, сумна і здебільшого трохи щаслива:
«Вдома чекатиме стільки траблів, а повертатися треба,
Як би не було тут добре, а там – паршиво.
Я повертаюся з мандрів, немов з війни,
Конаю від ломки за бойовими діями.
І все, що тримає у тілі, – надія вернутись туди,
Надія померти там, почуваючись вільною».
Вона часто дихала, мовби востаннє,
І в такі миті вірилось – от-от її серце зупиниться.
Ховала зорі в кишені і поверталася з мандрів,
Лініями життя ввібравши сльози на вилицях.
Її очі, такі по-серпневому стомлені,
Згасали теплом і загоралися попелом.
Вона знала ціну повітрю, вогням і зброї;
Збирала до вен й замикала їх на три оберти.
І коли зсередини щемило геть безпощадно,
А кров розріджувалася, мовби гірське повітря,
Вона відмикала свої вогні, й ставало не так і важко,
І папір її шкіри починав потрохи горіти.
Коли серце спинялося від недостачі кисню,
Галюцинації і страшні марення пеленали очі,
Вона відмикала повітря – терпке і чисте, –
І вдихала в легені all nice, а видихала – all shit.
І коли шрами запалювались і гноїлися,
Виймала останки зброї і вперто клеїла,
Заряджала згадками-кулями, і рани гоїлися.
Із мандрів верталася, наче бунтар у келію.
29.8.2015р,
Львів.