У хмарах кров з веселки красотою,
Квітує небо розквітом казковим –
Проходять хмари шляхом пурпуровим,
Багрянець шитий ниттю золотою.
Земля здається пестить добротою,
Із сонця тканою, зі сміху, цвіту.
Земля здається без гріха і гніту –
Великою кохання сумотою.
Тож у тих блисках золотом квітчастих
У простір руки шлють обійми радо –
Так хочеться комусь на груди впасти,
В руках коханих кинути досаду,
Зі спраглих уст жалі років прожитих
В чиїсь кохані губи перелити.
Kazimiera Zawistowska
Wieczorem
Z tęczy i ze krwi chmury łunę plotą,
Niebo się krasi bajecznymi kwiaty —
Płyną obłoczne purpury, granaty,
Fiolety wstęgą przetykane złotą.
I cała ziemia zdaje się pieszczotą.
Utkaną z kwiatów, słońca i uśmiechu.
I cała ziemia zdaje się bez grzechu,
Jedną olbrzymią miłosną tęsknotą.
Więc wśród tych blasków, co się złotem jarzą,
Ramiona w przestrzeń gdzieś szlą uścisk miękko —
I na pierś czyjąś chce się upaść twarzą
I otoczonym być kochaną ręką —
I z ust spragnionych wszystkie przelać skargi
W czyjeś kochane, czyjeś słodkie wargi.
