От жили собі двоє:
віслючок і старий чоловік,
Та біда приключилась:
осел той упав до криниці...
Ой, кричали ж обоє -
аж кожен від крику охрип.
Та й криниця ж суха -
не можна із неї напиться.
Метушився дідусь:
рятував нещасливця з біди,
Та колодязь глибокий -
несила було врятувати...
Тож покликав сусідів:
- Немає в криниці води,
Та й осел вже старий,-
поможіте його закопати.
Узялись за лопати -
загупали грудки важкі:
Бідолаху осла
засипали сирою землею.
Він уже не кричав -
тупотіли копита малі,
Підминали землицю -
і герой підіймався над нею.
Било в спину груддя,
але він все топтав і топтав:
Відчайдушно, невтомно,
невпинно із лихом змагався...
Ось, нарешті, й кінець:
сам упертюх себе врятував:
Із криниці-могили
він знову на світ показався.
Дивувались сусіди,
дід сердегу осла обіймав,
Той лиш сіно жував
і, здавалось, таки посміхався...
О, якби він умів, то, напевно,
людині б сказав:
- Не здавайся ніколи!
Борися, живи, не здавайся!
