мені так холодно —
то тінь, на яку я чекала все літо,
вирвалась з вічних львівських корків
і вловила мене, вполювала,
як маленького звіра,
мишеняту на кшталт Елджернона.
тепер тінь крутить мене
в своїх прохолодних долонях,
невидячими очима.
з застиглим в них виразом розуміння
(звідки воно в Тіні?
спитайся сам)
вивчає родимки, потертості,
дрібні ранки,
синці — невідомо ким подаровані,
звідки взяті.
я теж примружую очі —
таким чином мені легше її зрозуміти,
ледь помітно холонуть руки,
сповільнюється дихання —
і от я разом із нею.
я і вона.
ми вдвох.
ми — одне.
танцюємо на чиємусь підвіконні.
повільно, так, щоб ніхто не зрозумів.
навіть найприскіпливіший — щоб не помітив.
і ніхто не розуміє
і не помічає.
навіть той, що дивиться
на нас в оптичний приціл
надсучасної снайперської гвинтівки.
(бачиш його? чорна цятка,
битий піксель в картині світу).