Він у неї в скриньці під грудьм́и,
У шматку повітря, що вдихає.
В диску ока кольору маслин,
У крові, що градусами грає.
Він їй світло, вистелене днем,
Й темна тінь, що йде за нею кроком.
Він - тепло, дароване вогнем,
Й холод, що кусає ненароком.
То чарує, наче зорепад,
То незрушним дивиться гранітом.
Часом близько так, мов листопад.
Часом так далеко, наче літо.
Гарно, про кохання. Хотів би спробувати на нього пісню...потрохи придивляюся...не обіцяю, звичайно. Тільки, як пісню буду складати, то (перепрошую) заміню "влізає" на "вповзає" і "незрушеним" на "незрушним". Лади? Це могла би бути така-собі "елегія", як на вірш Олександра Печори "Осіння елегія". Або...ну, буду придивлятися. Справа часу