|
Останні дні відпустки добігали свого кінця. Старовинне місто Лева бадьорим сонячним промінням проводжало нас додому. Трамвайчик швидко по бруківці прямував до залізничного вокзалу. Вулиця за вулицею, ми наближались до кінця нашої подорожі. Всю дорогу мовчки спостерігали за краєвидами галицького міста, такого рідного і в той же час таємничого й загадкового. Зійшовши на кінцевій, чимчикуємо у напрямку вокзалу. Вчорашній дощ залишив чимало слідів по собі. Жваво перестрибуючи калюжі, дійшли до центрального входу. Як завжди, тут дуже людно та галасливо. Хтось кудись поспішає, хтось сонно позіхає в очікуванні, хтось уважно спостерігає за пасажирами. Зустріти можна як простого жебрака, так і впевнено крокуючого бізнесмена. Серйозний жіночий голос кількома мовами нагадує про відправлення і прибуття потягів. Львівський вокзал певно єдиний у місті, який бачив за свою історію стільки радостей та горя, сміху і сліз, обіймів та переживань, успіхів і любові, що вистачило б на кілька десятків цікавих книжок. Він першим зустрічає мешканців та гостей міста з дороги і останнім каже їм “До побачення!” Саме “До побачення”, бо прощатись зі Львовом просто неможливо. Галицька столиця закохує у себе кожного, хто хоча б раз приїздив сюди. Дізнавшись інформацію про прибуття нашого “Львів - Київ”, піднімаємось сходинками до перону. Чекати треба майже годину. Кохана помітила вільну лавку і ми швиденько попрямували туди, стояти з сумками точно не було жодного бажання. Недалеко від нас свого потягу очікували люди, дуже схожі на представників ромської національності. Чим вони привертали увагу? Несамовитим криком маленької дівчинки, яка лежала прямо на асфальті і щось агресивно кричала крізь сльози. Спокійно ставитись до дитячого плачу не може жодна нормальна людина. Циганський “барон” разом зі своїми жінками на диво ніяк не реагували на істерику дівчинки. Вона це помічала, тому продовжувала активно качатись на підлозі та плакати. Врешті-решт, зрозумівши, що на неї ніхто не звертає уваги з “родичів” дівча піднялось, витираючи сльози і напряму підійшло до циганки, намагаючись відібрати в неї цигарку, якою та смакувала разом з зернятками. Циганка, довго не думаючи, почала тикати нею ногу дівчинки, від чого та знову почала свій вереск і викликала сміх у інших представників “табору”. Люди з жахом спостерігали цю картину, але ніхто нічого не казав. Наша хата скраю…Криклива чорнява дівчинка ще довго з різних причин демонструвала оточуючим свій дзвінкий голос, переплетений сльозами, сміхом, криками. Кохана пожартувала “Уяви, якщо вони їдуть з нами в одному вагоні?” Це був лише жарт, я надіявся на це. Бо роми дійсно очікували свого потягу, вбиваючи час балачками та цигарками. Перспектива їхати з ними в одному вагоні точно не викликала нічого приємного ні у нас, ні у інших пасажирів. Маленька циганка вже добряче набридла усім галасливими криками. Кохана перегортала чергову сторінку книжки Слави Світової “Жменька слів” з популярної серії “Теплі історії”. Намагаючись відволіктись від криків, я також одним оком почав читати короткі історії. Треба віддати належне Славі. Її історії справді були теплими, хоча і дуже короткими (всього 100 слів). Це справді мистецтво та неабиякий талант у кількох реченнях викласти роздуми та переживання. “До другого перона прибуває міжнародний рейс Москва - Будапешт”, - прозвучав у гучномовці ніжний український голос. Повз нас пройшли неквапливим кроком працівники міліції, одягнені у бронежилети та тримаючи бойові автомати Калашникова. В Україні війна… В голові кружляло багато сумних думок і мозок активно намагався їх позбутися. Не перший раз буваю у Львові, але мабуть вперше, коли точно не знаю, чи ще матиму можливість сюди повернутись. На все Божа воля. У Його люблячих руках наша доля. Доля всієї країни. Крикливі роми неспішно піднялись, перебивши мої роздуми. Всі уважно дивились, куди саме вони прямують. Криклива дівчинка досі не заспокоїлась, а йшла позаду всіх, чи вірніше: повзла, бігла, стрибала. Люди з полегшенням зітхнули, проводжаючи добрими поглядами і посмішками циганський “табір”. “Бажаємо щасливої дороги!”, - пролунало у гучномовець.
До прибуття нашого потягу залишалось всього 15 хвилин. Споглядаючи на львівське вечірнє небо, ми згадували нашу подорож і хотіли тут залишитись. Львів, Житомир, здається живемо в одній країні, але різниця більш ніж відчутна. “Не місце прикрашає людину, а людина місце”, - промайнуло в голові. Мабуть так вірно! Хто зна?.. Кохана втомлено поклала голову на моє плече, очікування на вокзалі справді втомлюють. Не тому, що потрібно чекати тривалий час, а тому, що розуміємо, що треба повертатись назад, а так кортить ще прогулятись вузенькими вуличками Львова, поспостерігати за зірками з ратуші, зробити кілька селфі поряд з пам’ятниками Степана Бандери та В’ячеслава Чорновола, посмакувати ароматної кави, дбайливо приготовленої усміхненою львів’янкою, поласувати ніжним шоколадом, слухаючи мелодії Львова на площі Ринок. У нас тут справді ще купа важливих справ! Сюди треба повернутись! “До першого перону прибуває регулярний потяг Львів - Київ. Просимо підготувати проїзні документи. Час відправлення...”,- звучав вже рідний голос у гучномовець. Бабуся в інтелігентних окулярах попросила допомогти піднести валізу у вагон. “Звісно!”,- втомленим голосом відповідаю їй. Провідниця новітнім прибором перевіряє наші квитки та паспорти. Поряд знову пройшли автоматники у бронежилетах. Купе зустрічає нас самотніми полицями-ліжками. Складаємо валізи, зручно вмощуємось на нижній полиці. Крізь вікно бачимо газетний кіоск. Позаду нього велично визирає табличка “Львів”. Треба було купити львівську газету напам’ять. У динаміках радіо всіх українців закликають до патріотизму та єднання. Звучить пісня Івасюка. “Доброго вечора! Будемо сусідами!”, - в купе зайшли наші сусідки, дві жіночки, які повертаються до столиці. Чекаючи відправлення, ми переглядаємо фотографії крайніх днів. На обличчях виникають посмішки, у серці вирують емоції. Кожне фото має свою історію та переживання. Їх знають та розуміють не всі. Тільки ми двоє та славетний Львів, міцно обіймаючись, і тримаючи один одного за руки. Як називається відчуття, коли ще не поїхали, а вже є ностальгія за місцем, людьми?? Щось подібне відчувається зараз у всіх пасажирів нашого купе. Потяг, у кращих традиціях швейцарських годинників, починає рух з першого перону. Поволі починають зникати працівники вокзалу, газетний кіоск, самотні колії. Нас ніхто не проводжав і сумних сцен прощання вдалось уникнути. Хоча як це уникнути? На душі все одно сумно та тривожно, хочеться помахати рукою львівському вокзалу, першому перону, щирим львів’янам, старовинним вулицям, прекрасній галицькій столиці. Вона так само сумуватиме за нами і чекатиме наступної зустрічі.
Ми любимо Львів. І це, на щастя, взаємні почуття...
ID:
612304
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.10.2015 00:39:59
© дата внесення змiн: 10.10.2015 00:39:59
автор: Alex_13
Вкажіть причину вашої скарги
|
