З мене, мамо, росте трава...
З мене, мамо, росте трава
і гойдаються вранішні роси.
І йде обертом голова -
повертає Земля на осінь.
По мені ходить тільки дощ
і коли-не-коли ворона
закричить навіжено, бо ж
коло мене когось хоронять.
Здичавіло мені вночі,
бо шугає нестримний вітер
і скрегоче старий горіх,
пересушений від літа.
А ще боляче, мам, мені,
коли хтось обтирає ноги.
Я ж не просто малий спориш,
що росте біля дороги...
Я буваю таким м'яким.
Навесні. Особливо, в свята.
Розцвітають в мені голубі
малюки, мам, крокусята.
І буває, що горобці
перешіптують мої рани,
виполощують в молоці,
коли стеляться тумани.
Я так хочу, щоб ти прийшла
і сльозою мене зігріла...
Поросла по мені трава.
Поросла по мені могила...
aвтор: Ліна Біла
Такі щемні рядки, що аж горло стискає від жалю за молодими, завчасно обірваними життями... Дуже сильний і водночас зболений вірш... 
Не треба війни!!! 
