Вона дивилась на білу, мов молоко стелю. Через неї дівчина хотіла побачити світле райдужне майбутнє. Софія все пильніше вдивлялася вгору, примружуючи щоразу стомлені очі. Раніше їх наповнювала якась нікому невідома енергія – очі випромінювали щастя та радість. Я вам навіть більше скажу, Софійка своїми чудодійними зеленими очима ніби зцілювала інших – заряджала їх позитивом та оптимізмом. Її очі всміхалися і у відповідь на кислих обличчях простих перехожих теж з’являлася посмішка, ніжне сонячне проміння від Софійкиних очей ніжило їх тіло і душу. А зараз ці очі померкли, зблідли…Що саме страшніше – в них не було життя…Вони перетворилися на страшну чорну порожнечу. Софія ці зміни звичайно ж помічала, але вдіяти нічого не могла. Що буде наступним, з чого зникне життя? З гарячого люблячого серця, з доброї щирої душі, з милої привітної посмішки чи з ямочок на рожевих щічках? А може з золотого мов пшениця волосся???
Софія цього не знала…Ніхто не знав.
Через деякий час болісних зусиль побачити щось світле та приємне, дівчина опустила додолу очі. Червоним вином до скронь прибила кров – запаморочилось в голові. До серця тихими кроками підкралася слабкість, а руки і ноги стали немов в’язкий пластилін. До голови полізли сотні дурних думок…
Що сталося з цією раніше бадьорою та сонячною дівчиною, ніхто не знає…І як мені здається, вона сама того не знає. Просто щось зламало її на тернистому життєвому шляху – тихо, безшумно. Щось пішло не так…
Дякую, що читаєте 
