Дороги
Час невтомно фарбує надію
У веселі й сумні кольори:
То ґвалтує, мов цинік повію,
То веде до олімпу гори.
Навіть геній не знає зараннє,
Що до вечора трапиться з ним…
Може зірочку з неба дістане,
Чи то слава розтане , як дим.
Нам прописані власні дороги,
По яких у кайданках ідем,
І ведуть нас невидимі боги,
Одних в пекло, а інших в едем.
Головаті, але нетямущі,
В наших мозках заквашене зло,
Здичавіли, мов звірі у пущі,
Бур’янами засіяне тло.
Та буває зародиться мрія,
Немов вогник, на мить спалахне,
Тут-як-тут лізе зайда-месія
Й на стежини чужинницькі пхне.
Кимсь невтомно малюються долі…
Хтось гарцює верхом на коні,
Інший маком розквітне на полі
На чужій, чи своїй стороні…
Запалала у висі веселка,
Як послання з прадавніх часів,
Коли діток приносив лелека,
У дарунок від рідних богів…
06 листопада 2015 року
