Січневе літо то, чи мо’ зимовий липень...
Я пам’ятаю лиш: в четвер, після дощу
Зустрів тебе, ти не́сла свіжі квіти –
Я й не гадав, що вітер змін в себе впущу.
Ох, як шалено розтріпав він мою душу
Дитячим сміхом розпашілого зонта́.
Злякавсь ураз, що ком у горлі вже не зрушу,
Що ця реальність, вкрита шарфом – вже не та.
А ти пливла, і з парасолі дзенькотіли
Овації минулого дощу.
Зустрілись поглядом – і враз затріпотіло
У грудях серденько. Та що ж то я відчув:
Дитячий подив, і захоплення, і відчай,
Що мильне марево ось лопне? Але ні.
Ти крокувала елегантно та неспішно,
Минаючи калюжі дощові...
Це все, немов, писалось на папері:
Роззявив рота я, дурний шалений пес,
А ти проходячи, всміхнулась тихо: “Мері”.
І дах поїхав мій від дивних ціх чудес...
Зимовий липень то, а мо’ й січневе літо...
Я пам’ятаю лиш ірисок аромат.
І образ, що з’явився непомітно,
Й так само зник, ввірваши серця мого шмат.
