Тим, кого я ніколи не знатиму.
Вибач, дитино, я тобі справді ніхто,
Просто здається, ти зможеш це перетерпіти.
Сповідь за часом - один із тунелів метро,
Але в кінці нас чекатиме все, окрім світла.
Той мій молодший...чула би ти його сміх.
(він мені в тиші ввижається мов потороча).
Я надивитись на нього так і не встиг.
Кліпнув очима - і в мене не стало синочка.
Старший тримається, старший - то сіль землі.
Він її гризтиме, та не віддасть і клаптика.
І повернеться, напевно, як я - старим,
Матиме ордена, але не матиме братика.
Ще промине кілька місяців, може - роки,
Бог змилосердиться, я обійматиму сина...
Встигни, дитино, виживи і народи.
Тільки НІЗАЩО, НІКОЛИ не кліпай очима.
