Софія різко зірвала з гачка старої вішалки парасольку. Затягнуте похмурими сердитими хмарами небо цілий день похлипувало. Воно плакало і плакало, не даючи сонцю жодного шансу зігріти людей теплим та лагідним промінням. Софія ненавиділа такі дні, коли треба брати з собою парасольку. Це доставляло їй чимало дискомфорту. “Куди її потім подіти, що з нею робити?”, кожного разу запитувала вона себе. Дівчина не лише не знала що робити з намоклою парасолькою, вона також не розуміла, що їй робити з намоклим життям. Як бути, коли на життєвому шляху суцільний дощ – холодний і пронизливий?
Поміж людей на вулиці Софія хотіла знайти підтримки і розуміння. Вона з відчаєм заглядала прохожим у вічі в надії, що вони, як і вона колись, подарують їй віру, тепло і затишок. Але всі поспіхом проходили повз, нікому не було діла до бідолашної змученої дівчини.
“Люди байдужі до чужого горя”, тихо прошепотів внутрішній голос. Дівчина щосили придушувала гіркий ком у горлі, затоптувала негативні думки і намагалася знайти виправдання тим байдужим прохожим.
Дорогою додому Софійка ні на мить не відпускала від себе думки – вона з головою поринула у свій внутрішній світ. Без поспіху повернувши ключ, двері рідного будинку відчинилися. Важко сказати, що вона відчувала в той момент – різні думки і почуття сплелися у голові. “Робитиму добро лише для тих, хто буде вдячний за це. Не буду дарувати тепло свого серця всім знайомим, прохожим, які зараз навіть не глянули на мене, не врятували хоча би блиском в очах та посмішкою на вустах. Нехай це прозвучить грубо, але плювати я тепер хотіла на тих, хто пройшов повз, плювати на їх думку…Відтепер живу так, як хочу того Я, Моє Серце і Почуття, що рвуться щосили на волю”, рішучим голосом промовила дівчина.
Софія різко відкрила штору – світлий, ледь помітний сонячний промінець заграв яскравими фарбами у її потьмянілому волоссі.
Кімната наповнилася світлом – життя наповнилося світлом.
Дівчина на повні груди вдихнула аромат нового життя.
як завжди проникливо і неперевершено 
