Через пожовкле листя йшов прохожий.
На всіх прохожих він не схожий.
Той ярий вираз мужнього лиця
Не заглушила поряд смерть його творця.
Він йшов собі куди не знав,
Вперед ішов. І інших він не помічав.
А інші поглядом його все проводжали,
Його історію вони не знали.
Присів на лавку. Сльози тихо потекли.
Згадав, як з хлопцями в бою були,
Згадав тих ранених в бою дітей,
Яких тягнув від снайпера очей.
Згадав він всіх, хто в полі полягли,
Згадав місця, де всі вони були.
Не зрозуміть їм ту солдатську долю,
Яку спіткав боєць на полі бою.
Ті рани довго будуть кровю обтікать,
А влада ще на неї сіллю буде посипать.
Бо не цінують люди те вино,
Що п'є солдат в війні давно.
Кохану він згадав, яка чекать так обіцяла,
Яка через два місяці всі обіцянки забувала.
Він не топив всю біль, як більшість у вині,
Він убивав всих ворогів на проклятій війні.
Він не прийде до себе в гості, не покличить мати,
Яка так не змогла з війни його діждати,
Вона кричала в небо:"Любий синку!"
Коли стікала кров'ю коло рідного будинку.
Він більше не зустрінеться зі своїм взводом,
В якому всі були района одного родом.
Бо всі вони були у ямі дні,
Після страшної, кровопроливної різні.
Не має більш в його очах кохання,
Згоріло все від смерті сподівання.
У нього в голові думка одна,
Що ж йому там дала війна?
І сльози сипляться, як град на полі бою.
Думки давно вже не дають покою.
Чого він сльози л'є, не зна того ніхто,
Й не знають, як то бути воїном АТО.
Сидить і бачить він картину йому дику,
Маленька дівчинка дає йому гвоздику.
І шепчить тихо:"Вставай, ти сліз не лий!
Ти захищаєш нас! І дякую, що ти живий!"
А листя сипле, застеля стежину,
Не зрадив дім, не зрадив Україну.
Він зрозумів, не зря проводив дні,
На тій забутій депутатами війні.
