(Євангелія від св.Матвія 13:1-11, 18-23)
Якось Ісус біля моря сів
разом із учнями, відпочивати.
Зійшлися люди до них звідусіль,
і Він почав їм розповідати:
"Сіяв на хлібному полі сіяч,
тільки по-різному зернятка впали –
он, край дороги деякі – бач?
Тож, їх одразу птахи склювали.
Інші на грунт кам’янистий лягли,
й скоро посходили. Але ж, замало
там для коріння було землі –
Сонце зійшло і коріння зів’яло.
Деякі в терен упали (туди
вітер завіяв їх і там лишив)
тож, не минулося без біди –
вигнався терен і всіх поглушив.
Інші ж на добрую землю впали
(мабуть, їм видався вдалий час)
тож – і зродили, і всі надали –
в сто, шістдесят, або тридцять раз.
Мов чисте золото те зерно,
проте – не кожен його смакує,
хоч всім дається даром воно...
Хто вуха має – нехай почує".
Учні сказали: "Дозволь запитати –
нащо нам, Вчителю, розповідь ця?"
- Про Царство Небесне щось будете знати,
коли поясню її до кінця:
Тож - різні грунти, каміння, дороги,
це - люди, обставини і буття.
Зерно – то Слово Самого Бога,
яке дарує вічне життя.
Коли потрапить Воно до того,
хто розуміти Його не в змозі,
приходить лукавий і краде в нього
посіяне в серці (як при дорозі).
Потраплене ж до каменистого грунту –
це той, хто слухає і приймає
те Слово – з радістю і без бунту,
але ж, коріння в ньому немає.
Тому слабкий він і не постійний
і, якщо утиск за Слово буде –
зараз спокуситься, бо ненадійний,
і потім швидко Його забуде.
А ті, що в клопотах марнують дні,
чи їх омана багатства поглинула
(хоча й розумілись на Слові) вони –
зерно, яке поміж теренів згинуло.
А котре на добрую землю впало –
це той, хто про Слово дбає всяк час,
тому ж і плоду дає чимало –
у сто, шістдесят, або тридцять раз.
Така ось притча про сіяча –
власника того врожаю чудесного...
Але ж, насправді, розмова ця
про таємниці Царства Небесного.
Слово від Бога – живе насіння,
котре по різних серцях кочує.
Отож, сьогодні ще – День Спасіння!..
Хто вуха має – нехай почує.
