Прийшов час, коли їй перестали подобатися казки. Вона зібрала всі ці колись оспівані нею сюжети, що пахли цукровою пудрою, новорічними мандаринами і трояндовими пелюстками і сховала у скриню – стару дерев’яну бабусину скриню, у якій та колись тримала різний полотняний одяг, ну, тоді, коли ще бабуся ходила по землі, носила сонце на обличчі у дощову погоду, а вона була маленькою і приїжджала до неї погостювати у літній час.
Нарешті сьогодні вона таки наважилася витягнути із великої картонної коробки люстерко реальності (що давно чекало свого часу) і заглянути в нього. І що вона там побачила?
Перед нею стояли дерева - чорні, згорблені, понурі. Вони простягали у її бік великі голі крюки-гілки. Стовбури цих дерев своїми гострими верхівками прорізали небо, по якому вітер гнав важкі, мов би налиті ртуттю, хмари – так, як жене коні додому візник перед бурею, що починає дихати йому у спину. Остатки зелених трав тулилися до землі, але та нічого, звісно, окрім холоду, не могла їм дати. Сіре і чорне домінували. Сіре і чорне. Сіре і чорне. Це її життя. Це її дні.
І стежка. Крутилася змійкою стежка. Це її стежка. На ній калюжі від дощу чи снігу, що нещодавно розтопився. І раптом обабіч сеї стежки вона помітила якісь маленькі жовті цяточки. Придивилася. Та це ж нагідки! Нагідки? Де ж вони тут узялися? Як вони потрапили у цю сіро-чорну реальність?
Її серце тьохнуло. Кров у судинах почала набирати швидкості. Тіло степліло. Ці квіти, ці нагідки підняли з дна її серця надію, надію в те, що життя ще хоче подарувати їй барви веселки, одну з яких подарувало сьогодні.
Люба! У Вас гарна поетична проза! Мені радісно читати її, особливо тому, що за словами ховається так багато іншого, не проявленого словами. Дякую. Це останнє оповіданнячко особливо таке.
Її серце тьохнуло. Кров у судинах почала набирати швидкості. Тіло степліло. Ці квіти, ці нагідки підняли з дна її серця надію, надію в те, що життя ще хоче подарувати їй барви веселки, одну з яких подарувало сьогодні.
Гарного дня!
