14.12.2015* 15:35
2. НОВОРІЧНЕ
Тепер, коли я рідко покидаю квартиру, бо тяжко ходити - серце заходиться, то весь час маю собі роботу - малюю, пишу вірші час від часу, займаюсь господарством і весь час пропускаю через себе минуле життя. Мені здається, що я немов просто проглядаю записане на стрічку пам'яті події - інколи це боляче, але частіше приходить усвідомлення дійсної вартості та значення подій в моєму життя.
Є такий вираз в Езотериці: "Кармінний вузол". Як правило, це - певна подія в житті людини, яка є поворотним моментом для людини (а може бути і для країни чи для народу, нації), хоча, як правило, людина навіть не здогадується, що від її поведінки в цей момент вирішується напрямок подальшого її життя. В цей момент, знову таки: як правило, Коефіцієнт Свободи Волі людини має не захаращений характер і один із компонентів цього Коефіцієнту є домінантним, він все вирішує. Кармінний вузол може бути моментальний, а може бути розтягнутий в часі - у всіх нас це все по різному. Кількість таких вузлів у нас теж у кожного своя і при бажанні можна Сенсорно прочитати це про людину.
Як тепер я розумію, для мене одним із вузлів була служба в Армії, а вірніше - участь у війні в Будапешті в 1956 році. Я був зв'язківцем, солдатом, жодного разу ні в кого не стріляв, хоча по мені і стріляли, але те, що там загинув тезка з моєї вулиці, те, що я там бачив та пережив, наклало на мене печатку. Тоді не говорили про такі речі - це після Афгану заговорили про Афганський синдром, але доля моїх однополчан-киян та моя власна доля була/є ілюстрацією до того, що існує Синдром війни - я так ясно розумію мотивації навіжених вчинків тих, хто був в Афганістані, потім хто зараз приходить з АТО, що інколи мені здається, що я просто Читаю ауру цього Синдрому війни.
Пройшло майже 60 років з того часу, а все це сидить в мені досі і я розумію, що одним із проявів Синдрому війни у мене стала здатність до навіжених з точки зору інших людей вчинків, хоча для мене це було природним, як дихати, органічним.
Перший прояв такої навіженості реалізувався зразу, як тільки поступив до інституту - вчився навально. Через багато років потім дізнався, що, виявляється, мав прізвисько "Бульдозер".
Тоді треба було обов'язково займатися спортом і я вибрав секцію фехтування. На першому ж занятті тренер Микола Олексійович Касаткин, який пішов воювати в 14 років і пройшов всю війну, сказав мені, що я маю виключний талант, що він має на мене надію, що я можу стати чемпіоном. Треба трохи м'язи навантажити - після 1-го курсу пішов працювати на завод, але через тиждень зі спини на праву ногу наїхав автовантажний "Білорусь" великим колесом - травматичний вивих, операція, треба було брати академвідпустку.
Але.
Ходив на костилях не тільки на заняття в інституті, а і на тренування - спочатку фехтував в захисті, опираючись на костилі, потім - опираючись на палку, потім сидячи на табуреті, потім і вже без всього цього. Але всі мої однокурсники були переконані, що це я "виделуюсь", а для мене це було - прагнення жити!
Мимоволі пропускаю зараз швидко в пам'яті вервечку подібних своїх вчинків і дивуюсь: чому тільки зараз все так ясно бачу?
Там, на початку цього своєрідного циклу, заявив, що хочу розказати про Чоловічу любов, але тепер розумію, що фактично мова буде іти про мою навіженість - про прояв її.
29 грудня 1961 рік.
В цьому році я вперше став татом - народилася донька Оксана. Дружина Валентина з нею знаходиться у своїх батьків на станції Малин і чекає, що я приїду на святкування Нового року. І я їду електричкою.
В той час з Києва до Малина можна було добратися поїздами чи, що було звичним, електричкою до станції Тетерів, а потім літучкою, яка йшла від Тетерева до Коростеня. Як правило, розрив між цими двома потягами був до 20 хвилин і я звик їздити останньою електричкою, бо це давало мені можливість максимально доцільно витрачати час в Києві до вояжу.
Звично віз різні делікатеси до новорічного столу, які можна було купити тільки в Києві, і, безумовно, Київський торт.
Неочікуване електричка почала стояти на станціях довше ніж звично і до Тетерева вона прийшла із запізненням, остання літучка 15 хвилин як пішла на Коростень.
Пасажири електрички поступово розходилися на зупинках і до Тетерева приїхали тільки жителі села Пісковка. Коли натовп розсіявся, то виявилося, що тільки двоє розгублено стоять біля станційного вокзалу - я і ще молодий чоловік. Це був сусід батьків моєї дружини - ми з ним були побіжно знайомі.
Мовчки зайшли у вокзал, подивилися розклад і похнюпилися - треба ночувати на станції і тільки через 12 годин прийде перша літучка.
В приміщені вокзалу було тепло, хоча на дворі лежав товстий шар снігу, мороз був градусів 5 - 7. Тиша. Вітру нема.
Ми постояли на ганку вокзалу.
- Що будемо робити? - запитав сусіда.
- Я буду іти пішки.
- Та ти що? По шпалам? Двадцять п'ять кілометрів?
- Я з глузду зійду в очікувані літучки. Пішли зі мною! - і далі хвилин десять я переконував його іти. Нарешті сказав, що з ним чи без нього я іду. І він здався - залишатися спати на дерев'яній лаві вокзалу, самому було дійсно моторошно.
Повільно та обережно перейшли через міст, і тут виявилося, що іти по шпалам тяжко - було слизько, ми декілька разів падали, але я при цьому міцно тримав коробку з тортом на витягнутій руці над головою. Вирішили, що іти треба паралельно залізниці лісом. Але ліс був геть засніжений і ми час від часу провалювалися по коліна.
Несподівано натрапили на більш-менш протоптану стежку - це явно мешканці села Макалевичи ходять до Тетерева, але як тільки ми проминули створ цього села, так я зразу провалився по пояс в яму зі снігом. Торт гордо тримався на моїй руці над головою.
Ніч. Темне небо. Але сніг немов сам по собі світився.
Для того, щоб тримати себе, ми почали співати пісні. Співаки з нас були нікудишні, але це нас ніяк не обходило, головне - щоб ми підбадьорювалися.
Ірша. Нарешті Ірша. До Малина залишилося кілометрів 13 - 15. На око.
Ми тут же пригадали мініатюру Тарапуньки і Штепселя. Тарапунька питає у Штепселя де кінчається світло, той не знає, тоді Штепсель говорить, що в Ірші. І вправду: електрики тоді в цьому селі не було.
Ноги у нас вже ніби горять, хоча пальці - лід. Та ми вперто просуваємося вперед. Почали розказувати анекдоти. Інколи падаємо від сміху. Торт у мене жодного разу не впав.
Пенізевичи! Ура! Тепер скоро буде Щебзавод, а там і Малин - рукою подати. У нас відкрилось друге дихання. Мій напарник почав розказувати байки із свого спортивного життя - він виявився боксером 1-го розряду. Тут і я почав пригадувати різні халепи зі мною в спорті та поза ним.
Все. Коли ми поминули Щебзавод, то наші можливості закінчилися - ми йшли мовчки. Наші годинники показували майже 5 годин ранку. Майже 6 годин витратили на дорогу. Ноги як чугуні, хоча я і був гарно тренований, адже на фехтувальній доріжці вже міг стояти/ходити/стрибати/робити флеш по 2 години. Мій напарник вже йшов хитаючись.
Коли я постукав у віконце, то двері відкрила теща. Навіть не здивувалася, тільки сказала:
- Пішки йшов. То як ти торт не розквасив? Роздягайся, зараз воду в миску наллю - треба ноги прогріти. Помий руки обов'язково і не буди нікого. Я погодую тебе.
Дивно: все так гарно пам'ятається!
ID:
628684
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.12.2015 19:15:25
© дата внесення змiн: 14.12.2015 22:03:55
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Справжня любов!.. а не оцінили 
