Коли вона кладе голову на мої груди
І засинає,
- За що ж ти мене, жінко, любиш, - питаю, -
Ти ж мене зовсім не знаєш.
- Що прийняв мене із моїм
Дитинством,
Моїми страхами,
Моїм первобитним гріхом, Адаме,
Моїм майбутнім супротивом,
Моєю печаллю,
Моїм нічним голодом,
Моїм розділеним навпіл серцем,
Що зародився в мені рибою,
Хоч ніколи не була рибалкою,
Що кожного разу, коли можна було б
Прощатися,
Ти мене пробачаєш.
Але в мені стільки люті і стільки
Жалоби,
Стільки ненависті, стільки злості,
Тут наді мною ще стільки роботи,
Стільки грубості,
Стільки точності.
Нащо тобі це глухе каміння,
Безводні криниці,
Підземні храми,
Память обрубує всі обличчя,
Навіть іконні тугі оправи,
Нащо тобі цих глибин, що
Знизу,
І цих висот, захованих
Глибше,
Кожного разу коротячи
Відстань
Між нас все одно
Залишається тиша.
Але
Ніколи не скажеш серцю – озвися,
Дихай вогнем, споюй дощами,
Чорної осені руда лисиця,
Лячно ступає між страху сичами,
Так і порізьблена вірність картата,
Туго бинтована тишею терцій,
Кожна любов починається з втрати,
Насамперед, спокою,
Насамкінець, серця.
ID:
633401
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 04.01.2016 12:45:27
© дата внесення змiн: 04.01.2016 12:45:27
автор: Мирослав Гончарук_Хомин
Вкажіть причину вашої скарги
|
