Ну як, ти знайшов вже мене вдосконалену версію?
Вона бездоганна в усьому і краща на вроду?
Сяють очі, як камінь коштовний, і ширша душа?
Ніби вітру сестра? І дає тобі повну свободу?
Я була не такою. Ти ж цього найбільше бажав?
Може завтрашній день принесе тобі долю довершену,
Але я навіки залишусь твоєю першою…
Чи, може, ти досі шукаєш: мені протилежність?
Таку, що підпалює світ, а я – тільки мости.
Таку, що розвалює гори, я – будувала стіни.
Що не любить обіймів і каже тобі: «Відпусти».
Я боялася втрат. А море їй по коліно.
І не треба чар-зілля, щоб відчувати залежність -
Я й без нього залишусь назавжди твоєю безмежністю.
А може, від схожих на мене рятуєшся втечею?
Бо досить із тебе складних і мрійливих поеток,
Що без меж балансують на надто тонкій межі?
Роблять символів вірності – лебедів – з білих серветок
І хоч скільки були близькими – усе ж чужі.
Знову полум'ям снів кожен спогад холодний обпечений
І я завжди у серці твоєму буду́ порожнечею.
Може ти ще чекаєш: таку, що пронизує поглядом.
Що вривається в долю фатально-упевненим кроком,
Ту, що змінює світ у своїй пост-модерній манері.
Ту, що змінить тебе, заплановано чи ненароком…
Та хоч скільки разів закривай за минулим двері –
Я залишуся в серці твоїм незнищенним спогадом.
