Життя, як кажуть – не чекає. Воно летить зі швидкістю світла,
Змінюючи маски, обличчя на шибках чужих будинків.
А ми намагаємося встигати. Ми від однієї столиці до іншої,
І від одних до інших планет, світів.
Читати газети, міняти маски, змінювати один одного, намагатися
спати -
Ми в цих справах суцільні профі, але, якщо подивитися ближче – ні дати, ні взяти.
В голові – натовп божевільних Дон Кіхотів, великодушних принців Екзюпері,
відчайдушних Робін Гудів, великих мисливців до полювання та чужих парі.
Ми уміємо блищати розумом, дивувати цинізмом, ковтати таблетки від головного болю,
І битися бар’єром думок об клітку, поки не загартуємо волю.
Життя летить, а ми сивіємо, і остигає зелений чай,
Від суцільного нічого до апогею ми існуємо, в обличчя ледве кидаємо : «Прощай».
Ми вміємо прикидатися, не відкривати своєї сутності, нікому не довіряти.
Ми знаходимо причину, щоб відгородитися газетою, і поринути в світ друкованих слів.
Ми звикли. Нас вчили цьому кілька тисячоліть. Ми знаємо, як це - помирати й згоряти.
І надія одна, між рядків. Знай: скоро буде інше літо. Спокійної ночі, приємних снів.
