Діти більше не вірять
У взаємну любов
Їм знайомий лиш галас
Й бридкий сміх у школі
І на руці кров
Лиш сидіти в автобусі
Невідомий маршрут
Тихо загорнутися
У великий парашут
Замерзшим пальцем
На вікні малювати
І немає нікого, хто міг би
Холодну руку тримати
Я не тримаю твої долоні
У своїх руках
І я не відлунюю тихою піснею
У твоїх думках
Я не вмію співати
Сумних балад
Бо я баран
Заходжу в море
Води не бачу
Бо скрізь туман
Летять ворони
У білім небі
Мов плями чорнила
І десь далеко
Розпустив хтось веселий
Веселі вітрила
І серед сміху
В моєму серці
Блідий вогник жевріє
Я сама
На вітрі холодному
Зникнути мрію
Але й рветься
Через латаття
Й заплутану ряску
В синіх нетрях
Між світлячків
Шукає казку
Моє серце
Іще сподівається
Леліє надію
І в голові
І досі квітнуть,
Буяють мрії
З самого дитинства
Мрії витали
Про майбуття
І думала буде
В такому віці
Справжнє життя
Дурне дитятко,
Ти думала
Всі ворота розкрились?
А із тих пір
Хоч як і виросла
Ніщо Не Змінилось
Хтось розпустив веселий
Веселі вітрила
А я заплющила очі
Вимкнула світло
Й блокнот закрила
Не мрійте, діти
Не мрійте більше
Знаю, важко виходить жити
А серце..
Як же хочеться..
Як же хочеться
Його зупинити!
Але дивися,
Отямся на мить
Від смертної драми
Дивись, дитино,
Як хмуриться Бог
Як плаче мама
Надії і далі
Продовжують
Тихо леліяти
А ти вертаєшся
У рідну темряву
І далі мріяти
"замерзлим" або "задублим, задубілим"; "продовжують плюс дієслово" – канцеляризм, для поезії не годиться; латаття й ряски на морі не буває – а втім буває в снах
Mermaid Philipp відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
