Сиджу одна в обіймах смутку.
Годинник відраховує акорди миттєвості життя.
Минають хвилини його в забуття,
як у прірву, у минулий час.
Від його швидкоплинності не втечеш -
наздожене, як пес.
Молодість життя важкого не пророкувала,
а чому ж так стало, й серце образи зазнало.
На душевне почуття слабкості зазнала грубості.
В любляче серце кинули камінь, як у мотлох.
Чому не знаєш і сам терпиш ці муки,
сповнені зухвалої неповаги?
Чому за прожите нелегке життя,
мене ще й мають, як за нерозумне дитя?
Тільки й радості буття,
що наші зерна проростуть в щире, краще майбуття.
