На Святий вечір, у пустому храмі,
У році тридцять третьому, в селі Куцівка,
Стояла на колінах перед образами
Із свічкою в руках вагітна жінка.
Від голоду померла вся родина,
Нема кому тепер колядувати.
Прийшла до Бога, як дитина,
Молила Богородицю, як матір:
«Як ти народжувала, Божа Мати,
Коли проклятий Ірод діток убивав?
Як ти могла дитя на смерть віддати
За той народ, що сам його розп'яв?
Як страшно віддавати в руки смерті
Ще не народжену свою дитину.
Та краще мені самій вмерти,
Ніж бачити дитячу домовину.»
І мовила з ікони Божа Мати
Притиснувши до грудей Христа:
«Господь дав жінці право дарувати,
А найцінніший подарунок - це життя.
Любов розтопить в серці смерті лід,
Бо цього світу народивсь Спаситель.
В тобі продовжується український рід,
І Бог вам буде завжди Покровитель…»
У Куцівськім Божім храмі Богородиці,
На Різдво Ісуса Христа дитя родиться.
Вишитими рушниками мати спеленала,
До грудей дитя тулила, коляду співала.
Дарувала крихту хліба мишка, що не з’їла,
Під Святими образами свічечка горіла.
