Вона мала трохи вільного часу і думала про те, що за останнє десятиліття світ так змінився. Війни. Теракти. Розбої. Корупція. Проституція різних видів. Таємні заговори. Ебола. Зіка. Багато смерті. Багато болю. Багато біженців, сиріт, бідних, вдів.
А може так завжди було, тільки вона цього не помічала (вжилася?) чи гостро не відчувала. Бо то було все так завуальовано, відбувалося, як правило. десь далеко від її країни – в Азії, Західній Європі, на Близькому Сході, в Африці чи в Америці. А тепер ця пошесть припхалася сюди. Вона відкрила своє хиже обличчя (чи може з неї зняли маску). Потвора ця смертельно небезпечна, бо пожирає тіла і душі живих і ненароджених. Вона відбирає сонце у дня, місяць у ночі, майбутнє в теперішнього.
- Що? Чому? Як? – рояться питання бджолами в голові.
- Звідки? Куди?- продовжує наростати їх ряд.
Вона думає. Вона риється у досвіді прожитих років, шукає відповіді. І робить висновок, що всі ці біди, які заполонюють на наш світ, приходять не просто так, не випадково. Їх запліднює байдужість, ненависть, заздрість, зухвалість. Вони народжуються через брак любові. А це так просто – ЛЮБИТИ, відкрити серце Всесвіту, вмістити в ньому все – від мікро- до макро-. Любити когось і дозволити любити себе.