Ще ніколи світ не бачив такого міцного та величного кохання, як у Ольги та Ігоря. Всі не могли надивуватися їхній пристрасті: дехто радів, а дехто заздрив.
З часу їхнього весілля минув деякий час.
Одного ранку, швидко біжучи княжим домом, Тихон прибіг до молодого княжича та щосили постукав у двері.
— Так! – крикнув Ігор, який щойно прокинувся від стуку. Тихон увірвався до кімнати і швидко вклонився.
— Княжичу! Якщо я збудив Вашу Милість, то Ви вже пробачте мені…
— Що з тобою, Тихоне? – чоловік встав і підійшов до друга.
— Князь Олег, - прошепотів той і подивився в очі княжому синові, – Він пішов до іншого світу.
— Що? – скрикнув. – Що ти кажеш?
— Я…
— Де мій вітець? – закричав. – Де!? – Але Тихон мовчав.
Ігор, накинувши на себе, що перше потрапило під руку, помчав геть з покоїв. За ним побіг і Тихон.
— Що трапилося? - на цей шум вийшла Ольга. – В чому річ? – але їх ніхто не відповів. Зрозумівши, що так і не дізнається правди, пішла за Ігорем, котрий біг кудись.
— Батьку, де Ви? – кричав хлопець, біжучи коридорами, але ніхто не відповідав. Він заглянув до кожної кімнати, але Олега там не було.
Лишень, забігши до покоїв князя, щосили відчинивши двері, Ігор переконався у словах Тихона : на своєму ложі лежав Олег, а довкола зібралося чимало прислуг та дружинників. Князь не рухався. Ігор завмер на мить, і коли зрозумів, у чому річ, кинувся до ложа.
— Батьку, — прошепотів він, і взяв холодну руку небіжчика.
— Княжичу, — за плече Ігоря взяв Тихон. – Мені шкода. Ох, якби не той змій…
— Батьку! – закричав щосили хлопець, пробуючи підняти князя, і заридав. – Батьку!...
Ольга, збагнувши, що трапилося, завмерла від жаху, та сівши на порозі, заголосила.
І охопили печаль і траур Київ. Здавалося, що боги також сумували, оскільки сонце сховалося за хмарами і линула страшна злива.
Від княжого дому до однієї з круч Борисфена йшов великий натовп, щоби провести князя в останню путь, до Мокоші. Юнак ніс з найближчими дружинниками покійного великого човна, гарно прикрашеного – у ньому був Олег. Хлопець все згадував слова батька, що запам’ятались йому найбільше. «Синку, ти — єдина дитина дуже відомих і знатних батьків. Шкода, що твоя мати так і не побачила, як ти виріс та змужнів. Я прийшов на ці землі загарбником, воїном, але таким не піду звідси – якщо же я убивця, то не заслуговую пам’яті гарної та похвали. Я все для тебе робив, Ігоре! Кожна моя думка, кожен мій крок — задля тебе! Кайся, сину, за злодіяння зроблені, або ж будеш усе життя себе карати, і не матимеш спокою у житті цьому. Ти ж – моє щастя, Ігоре, і боги мені іншого не дали! Якщо настане мій день, і прийде Нава по мене – не треба величати мене і оплакувати. Живи, мій соколе, і неси славу свою, та по собі всю не бери – нехай нащадки твої те, що залишиш, понесуть!»
Поклали човен на хмиз, носом на захід, і натовп почав гаряче молитися.
Ольга мовчки витерла сльозу і притулилася до Ігоря. Понад Борисфеном здійнявся вогонь. Люд стих.
— Сварог прийме його, — сказав юнак, дивлячись на вогонь. – Батько дивитиметься на нас зверху.
— Нехай так і буде. Він залишив по собі таку пам’ять — подарував мені ім’я.
— Якби не його воля, я б і не побачив тебе знову, – витер Ользі сльозу. Та підвела очі до неба, що сутеніло.
***
Через кілька днів, коли минув траур, Ігор став князем.
— Вставайте, княжичу! – Почув сонний юнак, коли хтось тормосив його за плече. – Вже пора! Ну ж бо, вставайте! – Ігор відкрив очі й побачив перед собою Тихона.
— Що трапилося, Тихоне? – запитав сонно.
— Як це що? Сьогодні важливий день, княжичу. Нині Ви станете володарем всіх земель руських, – відповів поважно. – Всі вже зібралися, лишень Вас дожидаються.
Ігор миттю зіскочив з ліжка і почав шукати найкращий одяг.
— Тихоне! Де мої шати, ті, що приготували вчора? – кричав. – Де?
— Ох, Ігоре Олеговичу, — засміявся. – Ви ж на них дивитеся.
Хлопець також розсміявся від душі та швидко вдягнувся. На ньому був білий, наче сніг, одяг: красива білосніжна сорочка, срібного кольору пояс та білі штани, котрі він заправив у нові шкіряні чоботи.
— Ой, ну зовсім князь!
Коли Ігор спустився до зали, то всі бояри та найголовніші воєводи очікували на нього.
— Вітаємо князя Ігоря! Нехай Доля допомагає йому, нехай боги супроводжують посланця свого! – Залунало довкола.
Княжич вийшов перед ними і зупинився біля престолу, дивлячись на присутніх. До нього підійшов Тихон. Низько вклонившись, простягнув хлопцеві меч та щит і промовив:
— Правда з мудрістю, княже! Іменем Перуна з цієї миті Ви зветеся князем Ігорем – володарем всіх земель руських! Ура!
Високо піднявши голову, новопроголошений князь взяв до рук меч та щит і пішов із зали надвір, повільно та впевнено ступаючи коридорами.
— Слава князю Ігорю! – кричали бояри та дружинники.
Коли Ігор вийшов надвір, то спинився на ґанку, піднявши до неба атрибути княжої влади. Всі жителі княжого двору щосили почали кричати і вітати князя.
— Слава великому князю! Князю Ігореві!
Ольга стала зліва від чоловіка і посміхалася – тепер вона княгиня, і має неабияку владу у своїх тендітних руках.
***
Коли до влади прийшов Ігор, то почав наводити порядки у своєму домі. Перш за все прибрали в покоях Віщого Олега.
Юнак, перебираючи речі покійника, знайшов сувій з дивними, не зрозумілими для нього, літерами та печатками.
— Тихоне, — звернувся до побратима Ігор, — що це таке? – І показав сувій. – Тут якісь дивні літери, я не відаю, що написано. Зміг розібрати лишень те, що тут згадується батькове ім’я.
— Імовірно, щось дуже важливе, – взяв до рук папір.
— Хто вміє читати такі сувої, Тихоне?
— Це, — потер собі носа, – варязька мова. Так, варязька, я її не знаю. Ви ж відаєте, що я відсіль, а Ваш вітець – з-поміж варяг. Він і знав її. Хоча, — замислився. – Знаю я чоловіка, що розуміє цю мову.
— Де він, друже? Покажи мені його!
— Вальгард приїхав до града Кия разом з Віщим. Сподіваюся, дідуган ще залишився в живих, мешкає неподалік від Гори, там йому Олег подарував двір.
— Негайно накажи, щоби готували мені коня. Ми їдемо туди!
І, не вагаючись ні на мить, товариші помчали до Вальгарда, сподіваючись зустріти його.
Двір справді розташовувався неподалік од Києва, серед великого поля, поміж інших дворів, де мешкали звичайні селяни. Він дуже гарним, великим, чим і відрізнявся від довколишніх. Посеред двору стояв невеликий кам’яний будинок з маленькими вікнами та дерев’яними дверима. У дворі було чимало худоби, подвір’ям ходили люди – ймовірніше за все, прислуги. На лавці, під будинком, сидів старий чоловік, геть посивілий.
— Ну що ж, — прохрипів він, побачивши Ігоря та Тихона, – проходьте, якщо прийшли, — і закашляв.
— Ми, — почав розмову князь, але Вальгард його перебив.
— Знаю я, знаю, — і прошепотів щось на незрозумілій мові. – Підійдіть-но сюди. Князю, — подивився на чоловіка. – Ви так виросли. Присядьте поряд, тут! — Вказав на лаву. – А ти – звернувся до Тихона, — йди до коней, тобі нема чого слухати!
— Ось, цей папір, — показав його дідусеві Ігор. – Я б хотів прочитати його, тут ім’я мого батька згадується. Тихон казав, що ви знаєте, про що тут написано, чи не так?
— Знати знаю і розповісти можу, якщо бажаєте.
— Бажаю!
— Тоді слухайте, – почав свою розповідь. – Діло це було давно, ще до Вашого народження. Був собі такий князь варязький, Рюриком звали, колись був князем моїм.
— Вашим князем?
— Не перебивайте, бо не стану говорити далі! – Крикнув. – Так от, мав він одну жону, але не кохав її, навіть зневажав, бо все шукав ту, котра буде мила серцю! А коли знайшов її, Ефанду, то відразу ж оженився – була вона роду знатного. Привела з собою дівчина свого брата, що став правою рукою Рюрика, вірним йому. Народила Рюрикові князівна сина і відразу ж померла. Довго тужив Рюрик за Ефандою. Перша дружина князя – Норве – побачила суперника у немовляті, коли його віддали їй на виховання, щоби діти її змогли правити в тих краях, без зведених братів чи сестер.
Дізнався Рюрик про лихі наміри, і велів найкращому воєводі – братові Ефанди – піклуватися про племінника і виділив йому найкращих воїнів. Та згодом Рюрик помер. Почувши про замах на княжу дитину, воєвода схопив її і покинув місто.
Тією дитиною були Ви, Ігоре, і Ваш названий батько Олег. — Так закінчив свою розповідь старець Вальгард.
Онімів Ігор від такої розповіді.
— Навіщо він мені брехав?
— Це був його вибір, княже. Не мав Віщий дітей і родини, тому Вас як сина виховав.
Ігор на мить замислився, а тоді, діставши меча, підніс його під горло старцеві.
— А якщо ти мене вводиш в оману?
— Це княже право — вірити мені чи ні.
Юнак опустив очі, й пішов до Тихона, а Вальгард крикнув услід :
— Ваша жона – дитя враже!
Князь спинився і повернувся до дідуся.
— Що? Що ти верзеш?
— Коли Олег сюди прийшов, тут правили князі Аскольд і Дір, а варвар убив їх. Були в них діти. Нажаль, мало хто в живих зостався після приходу Віщого, котрі повтікали хто куди… Зостався у Аскольда єдиний син — Бронеслав, котрий оселився на півночі, у невеликому поселенні. Були у нього діти – одна з них — Прекраса, що тепер Ольгою зветься…
Не зміг дослухати розповідь Ігор. Скочив на коня і, не мовивши ні слова, помчав до Києва.
Ольго! Якби ти знала, як страждав Ігор, розуміючи, що колись разом з названим батьком погубив рід твій, заставивши жити у бідності та холоді, печалі та злиднях. Якби він знав, що так тобі буде – ніколи б не прийшов на землю руську, ніколи б тебе не знав, щоб ти, княгине, жила щасливо, мала батька, матір і щасливе життя.
Увечері, коли всі лягли спати, прийшов Ігор до покоїв своєї дружини, тихенько, немовби летів понад землею.
— Ольго, — прошепотів, – чому не спиш? – І обняв кохану, що дивилася у вікно.
— Я чекала на тебе. Я знала, що ти прийдеш, любий, – повернулася до Ігоря і посміхнулася, – я знала…
Раптом хлопця охопив неймовірний біль в душі, нескінченний жаль, котрий впивався кігтями у серце.
— Я хотів поговорити. Це важливо.
— Відаю, мій князю, — дівчина сіла на край ліжка.
— Ти мені ніколи не розповідала про свій рід, люба, – почав розмову Ігор.
— Мій рід – найзвичайнісінький. Батька помер, коли я була дитиною, а мати – через десять зим. Не стало моїх двох братів – Борислава та Акуна, моєї любої сестрички Звенигори. Я досі пам’ятаю теплі ніжні матусині руки, її добрий голос; батьківські повчання та науку; хоробрих старших братів, що так мріяли стати сотенними при князеві Олегові, та пішли з його військом на Візантію відкіль Акун не повернувся. А Болеслав покинув нас після приходу додому. Звенигора дуже любила квіти та допомагала мені по господарству, коли ми зосталися удвох. Вона померла від недуги.
— Чому ти раніше мені не розповідала про своїх батьків?
— Не хотіла згадувати наболіле, Ігорю.
— Ти знаєш, що ти з…
— Княжого роду? Так, Аскольд був моїм дідом, котрого я не знала. Про Діра чула тільки з легенд, князю.
— І ти можеш бути зі мною, знаючи всю правду?
— Ти не винен, милий, — обійняла свого чоловіка.
— Пробачила?
— Так.
— Як давно?
— Завжди…
Закохані підвели очі, глянувши на місяць. Довкола було темно, і тільки місячне проміння срібною стежкою світилось на Борисфені, що, здавалося, шумів од спогадів.
— Яка ти мудра, Ольго.
— Будь вищим за біль, соколе. Забувши його, ти станеш сильнішим, бо те, що нас не вбиває, робить сильнішими.
Стомлений місяць сховався за хмари. Розпочалася гроза. Ольга глянула у вікно, і, щось прошепотівши князю на вухо, погасила свічки.
ID:
641661
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.02.2016 10:26:55
© дата внесення змiн: 06.02.2016 10:26:55
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
