Кличе осінь у бабине літо,
а весна у минуле вертає.
І не знаю, чи треба радіти,
що кохання моє не минає?
Як ти, мій голубе сизий?
Де ти? Озвися увись.
Я ще чекаю у вирії візи.
Ось воно – наше колись.
Полонянка чужого народу –
я до тебе у думці літаю,
поки в’яне мальована врода,
поки літо жіноче минає.
Мрією, соколе милий,
перелітаю моря.
Де пролітають ключі журавлині,
там і журавка твоя.
Повернутись ніколи не пізно.
Та не можу весною у осінь.
Ми стаємо далекі і різні.
Не квітує любов на морозі.
Можу у мріях літати,
та у полоні надій
не долетіти до нашої хати
птасі далекій твоїй.
в яких же нотах і мотивах вміє відзиватися на слова і почуття душа автора?!...
втіха... і нехай щемить ностальгія, але від щиро вимовленого слова - втіха... і - ностальгія...
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви так поетично коментуєте, що впору коментувати Ваші відгуки, як поезію.