Здається, шукаєм прохожих,
Та просто таки не знаходим.
Гора випадкових прохожих,
Поволі в самотності тонем.
Є люди, що гарно говорять,
Їх теплі слова з часом – вітер.
Приходять ті люди в чоботях
І топчуть посаджені квіти.
Потоптані зламані душі,
Ми жертви людської природи.
Сьогодні твій друг, завтра – душить,
Залежні, мабуть, від погоди.
О, любі, коли ви черствіли!?
Забракло, мабуть, вам любові.
Колись почуттями горіли,
Але остудились поволі.
Отак по землі нинька ходим,
Пастуємо глянцеві мешти.
Ми жертви людської природи,
Що з часом відносить до решти.
Як холод вривається в літо
І змушує в’янути квіти,
Здуває серця з часом вітер.
Ми душі, живі заповіти.
