Мамо, ріднесенька, пробач!
Коли ж ти була на Землі,
думалося, що це щастя навіки,
що не закриються твої повіки.
А як не стало,
пориваюся до слухавки, щоб подзвонити,
спитати, що і як робити.
У снах тебе бачу, відпускати не хочу,
прошуся залишитися з тобою,
а ти женеш – йди поволі.
Серце крається, журбою мається.
Ні до кого притулити голівоньку,
тільки й порятунку, поки жива мати,
а без неї сумно в хаті.
Не можна зупинити це таємниче відчуття,
котре замикає наше життя.
Всі згаснемо колись,
кожен в свій час та в свою небесну висоту.
Земна свічка гасне,
коли посивіло волосся,
коли зібрані до купи всі колосся,
коли в Книзі Життя
прочитана остання сторінка буття.
