І хто б уже зараз повірив у те,
що він був,
Той серпень, на повні що груди я дихав
його чаруванням,
Той серпень, цілющий, духмяний той серпень,
що тонучи в снах,
Його я ще й зараз, мов зілля цілюще,
До ран намагаюсь прикладувать —
До передчуттів, що зіяють
безоднями згуби...
О серпень і губи!
О серпень — плодючості келих земної,
Що я пригубив його
в чарі солодкім цілунку —
До висохлих вуст,
мов води порятунок,
вуста —
О солод вина буйства плоті,
О серпень і губи, яким нема рівних.
І той поцілунок, останній, прощальний,
Що в серці застиг завмиранням
від слів льодяних —
“ ВСЕ ЗАБУДЬ НАЗАВЖДИ”...
О, терпкість вина буйства плоті
у пердчутті
Похмілля холодних жовтневих незгод,
коли з літа свічі,
що згасає,
Останнії лагідні дні,
немов краплі
пекучого воску стікають,
Як сльози з очей,
котрі з ночі прощання,
ніяк не вдається зімкнути —
Ці сльози, що їх навіть бабине літо
і не намагалось втішати, втирати
Долонями теплих...
Долоні?..
О, так! Пам'ятаю я їх,
Долоні оман вересневих —
обман вересневої ніжності,
наче полуда на очі —
І я серед власного серця ударів,
Як серед відлуння того поцілунку, що
вводить відгомоном
зрад і утрат
В безплідні минулого надра
Й вогнями даремних надій
Заманює в хащі безплідного “завтра”...
Блукання...
Отак, серед власного серця —
розпуття доріг,
що ніде не почавшись,
нікуди не йдуть...
Блукання...
Блукання...
Були то ті дні, школярів коли зграйки строкаті
Подібно до листя строкатих феєрій,
що вітер здійняв їх,
Кружляють святковими вулиць салютами,
І гомін їх тане повільно
в густому під вечір повітрі,
Як їх про минулі канікули жалощі
Покинути їх не спішать у дзвоника
гострім відлунні,
Який закликає до парти, —
Отак от і я не спішив розлучатись
з умиротворінням
Потоку повільного пам'яті
в вихорі спогадів,
з літом прощань,
із минулого тінями,
котрі під вечір
густішають все,
і густішають...
Блукання...
А дні все коротші.
Ті дні, що подібні до сходів,
Що губляться у перспективах
захмарної далі —
Зими ешафот там білів — цими сходами
також і я підіймався
із літом, від жаху німим,
І я разом з літом німів і вмлівав
В холодному поті досвітніх туманів.
В гартованім, схожім із леза падінням,
Загравному блиску зорі
Читав я всевладної вирок зими:
Яке ж жалюгідне, безпомічне це намагання
Останнього літепла м'язи напружить
В дзвінких ланцюгах,
у кайданах досвітніх морозів.
Яка ж безнадія навкруг.
Хіба що ось клен
смолоскипом червоного листя
Підпал намагався вчинити,
І гнів розпалити,
підняти повстання
У стані пониклих
під гнітом приходу зими
Безмовних лісів, і гаїв, і полів —
та даремно ж:
Покірно впускали дерева і трави
останнії шати свої
В долоні баскаські безжальних вітрів —
І я разом з ними покірно
останню надію кохання втрачав.
Блукання...
І все ж неочікуваним був прихід холодів.
Накинувся люто, із несамовитістю жовтень
Розправу вершити з останками літа,
Продимлених днів дощовими гнилими зубами
В безсилу вгризаючись осені плоть,
Немов у хрустку недозрілість
зеленого кислого яблука —
Оскома така різонула,
печаль різонула така,
Оголеність простору наскрізь пройнявши,
Що зразу відчув я безвихідь,
З якою в відкритому всім
усесвітнім образам,
Небесному оці блищить
Сльоза швидкоплинного сонця;
Почув я, як в чорному плетиві лісу,
Неначе в легенях, сухотами вражених,
В пробільних зіяннях,
полинно-гірких і жагучих,
Надсадного вітру розхвореним кашлем
Утробу осінніх незгод розриває
той відчаю крик, що
Ось-ось із, прикритих хустинкою
хмари кривавою, уст
Блідих небокраю готовий прорватись
Розгонистим криком
останнього грому зловіщого.
Скорбота —
Закличний скорботи цієї політ
в гостроті журавлиного клину
Відточений —
З цієї скорботи висот
так виразно видно,
Як всякий, до кого сльоти
Осінньої губи діткнулись,
Притишивши крок, опускає униз свої очі,
Так наче до чогось дослухатись хоче:
А спробуй, дослухайся й ти —
крізь суцільний
оцей унісон
розворушених бурею
нетрів сирітських —
Прислухався? Чуєш? — Угідь всіх,
Ланів чорнота всіх розораних,
чорнеє клавіш неначе,
А глянець біленьких хмаринок,
мов білеє клавіш
Мелькання — це фортепіано:
Холодними пальцями ранків блідих
Невтішная осінь-вдова
Натхненно з кружляння,
із вихору листя опалого
видобуває, виспівує
Мелодію вальсу,
у котрій мелькання:
Наївність дитинства
із рук матеинських,
І перший твій крок,
і найпершеє слово твоє,
І гамір перерви,
який поглинає
відлуння дзвінка,
котрий кличе за парту —
О, роки шкільні і, о диво! —
О найнеймовірніше диво! —
Веснянковий образ кохання
твого синьоокого —
Волошки очей цих
на вилиць веснянковім полі —
І бал випускний,
І вальсу шкільного кружляння
В невідані, що переддень це
життєвих трагедій...
О юність, — зигзаг —
безкорисливість навпіл! —
хрест-на- хрест! —
Судоми кохання
у кігтях масних розрахунків
Ведуть підрахунки цілункам,
неначе купюрам,
Ці слиняві губи жиріючих вигід —
Не вірилось в це
у вальса шкільного кружляннях...
Дивись:
- раз - два - три -
- раз - два - три -
- раз - два - три -
... ... ...
А що, як і справді, життя — лише років
купюрне мелькання
У тлустої плоті тугім гаманці? —
(... Та невже ж?...)
Таж років, купюр як, в запас накопичення
зовсім безглузде
В час напередодні пробудження,
що неминуче,
Де смерть порівняє нас всіх
перед тою Любов'ю,
Якій він чужий,
накопичених сум розрахунок.
То хай уже краще невтішная осінь ввергає мене
Кружлянням опалого листя у вир-хоровод
Дитячих тих іграшок, котрі я, той
карапуз нетямущий,
Роздарював друзям, щоб заздрості блиск
загасити у їхніх очах,
Тих вигід, що кинув під ноги
Безумству кохання, що знехтувало
сміхотворну цю жертву —
О, казка про рай в куріні!
Блукання...
Уже вечоріє? — Уже...
Приховують місяць, налиті плодами печалі,
ці хмари —
Ось-ось, і з їх грон виноградини
смутку дозрілого,
Що вітер, за жменею жменя, дощем їх кидає
В вікно самоти,
Розмірено так, так настирливо
Застукають, забарабанять, що...
Блукання...
Пора вже додому мені... Вечоріє...
В мельканні тьмяніючих вікон
(Все рідше і рідше проносяться автомобілів
Увімкнені фари)
Розмиває, все дужче і дужче
згасаюча сонця заграва
Усе розмиває, розпливчаті й так,
Облич невідомих якихось
задавнені обриси —
І пам'ять про літо вже
майже не гріє мене.
Пора вже додому мені,
В затишшя, в куток завіконний,
Бо ж ось він, мій дім — і у ньому,
Заграви вогонь відбиваючи,
в темряві вікна горять:
Неначе всередині є хтось
і жде мене,
Неначе, в очікуванні на прихід мій,
там свічі запалено —
Прихід мій для них — ніби свято!..
Але ж бо...
...Пустий він... Мій дім...
І замкнено ззовні його,
А ключ ось у мене в кишені
дзвенить об брелок —
Для мене цей дзвін,
як над цвинтарем дзвін,
Що звістку розносить сумную
про літ неповернення...
Пора вже додому мені,
у пусту глушину за вікном:
Під шум і під марень
прибій дощових
Упасти мерщій на подушку,
неначе на вірної подруги груди —
На спогадів груди...
Про серпень...
ID:
651549
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 14.03.2016 16:11:42
© дата внесення змiн: 14.03.2016 16:11:42
автор: Пересічанський
Вкажіть причину вашої скарги
|
