Коли вітер, зірваний із повідків, свище.
Між дерев і трав, прокладаючи вигини.
Ти казав мені, любий: "Робися сильніше,
вороги нині ходять за спинами!"
Коли вираз обличчя скривився від ран,
і скудніли життя мого лінії.
Ти казав мені, любий: "Не йди! Ще не час!
Ще весь світ не почув твого імені!"
Коли наше у нас забирають святі
за законами Божого слова.
Ти казав мені, любий: "Най відпусти!
Возведи переправи й дороги!"
А коли навкруги заблукає пітьма,
дні і ночі круками чорними.
Ти казав мені, любий: "Я не сама,
що живеш під моїми скронями."
І коли раптом ворог, засукавши рукав,
в тебе, мила моя, схоче вистрелить.
Я скотюся з чола, я - солдатська сльоза.
Я за тебе, кохана, ще вистою!