(Продовження)
Було завтра і післязавтра,.. і багато інших днів. Петро невпинно приходив на станцію, або до фабричної прохідної щоби пройти разом ті кілька метрів дороги, поговорити чи помовчати, але бути поруч.
Надворі травень місяць. Тепло, гарно - весна. В останню неділю травня в Путилі проводиться фестиваль "Вихід на полонини", то Петро запршує Ольгу поїхати разом. Дівчина відмовляється, бо то дуже далеко. І все-таки вона в ньому невпевнена. Хоч ситуація трохи унормувалася, про балачки з дружиною якось не вдається забути. Якщо то все правда? Ходити по дорозі розмовляючи - це одне, а разом кудись відправлятися в подорож - то вже зовсім інша історія. Щоб він відчепився Ольга сказала, що мама її не відпустить. Петро не здається. Заходить до вагону і каже:
- Я запитаю сам.
- Мама зараз на полі сапає буряк. - зухвало відповідає дівчина.
- Ну то й що. Ти мене проведеш на поле. Ти ж знаєш куди йти?
- Та знаю, але то дуже далеко.
- Не біда, дійдемо.
"Отакої" - подумала Ольга - "Що то буде? А що, як мама дозволить?" Вона ж нічого не знає ні про Петра, ані про всі ті бесіди. Ользі не раз хотілося розказати мамі, порадитись, але в мами часу немає на розмови з дітьми, завжди знайдеться щось важливіше. "І що то буде?"
Зі станції вони удвох попрямували на колгоспне поле. Буряковий лан знаходився дуже далеко від села, але Петра це не бентежило. Ходити він звиклий. Від їхнього хутору до школи вісімнадцять кілометрів, то не раз приходилося йти пішки. В ті роки не було шкільних автобусів. Добиралися діти хто чим.
Прийшли на ділянку вони з різними сподіваннями. Спочатку Ольга представила його, як свого друга, потім хотіла розповісти суть справи, але, від нетерплячості, він почав говорити сам:
- Я би дуже хотів, щоб Ви відпустили Олю зі мною до Путили на фестиваль.
(Не розуміючи, що слідуюча інформація мамі не сподобається, продовжував з натхненням)
- Переночуємо у брата, він там проживає, біля автобусної зупинки,.. поряд.
Ольга вже посміхається. Вона упевнена - мама не дозволить "десь там ночувати".
- Нікуди вона не поїде! - грізно відказала жінка - тим більше у неї в цю неділю день народження...
- Як? - не зрозумів Петро. Він повернувся до дівчини - А чому ти не сказала? - в очах було більше запитань аніж в голосі.
- Просто, не.., - вона зніяковіла, - Та... пішли вже, тобі ще треба встигнути на поїзд. Чим будеш добиратися?
- Бувайте здорові. - попрощався він і з мамою Ольги, і з надією на подорож.
- Я ж тобі казала, а ти сам, маєш "сам".
Вони йшли з поля в різних настроях. Він сумний та похмурий, вона тихенько раділа, що все склалося саме так.
Скорим кроком прийшли вони на перон в останню мить перед відправкою. Він, стрибнувши на підніжку, сказав:
- То і я не поїду.
Двері вагону зачинилися. Вона махнула йому рукою: па-па і з підскоком побігла додому.
- Не їдь, не їдь - говорила вже сама до себе Ольга і майже сміялася, бо вийшло таки по її.
Далі буде...
Дочитаю, хоча переконана, що знаю чим усе закінчиться, точніше розпочнеться Це дуже клопітка, але надзвичайно красива робота. Двічі натискала "наступний твір"- в надії на продовження. Захоплююче
Корніївна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дочитаю, хоча переконана, що знаю чим усе закінчиться, точніше розпочнеться 
Це дуже клопітка, але надзвичайно красива робота. Двічі натискала "наступний твір"- в надії на продовження. Захоплююче 
