Стурбованість завбачливу твою
У кожній добрій вісточці вбачаю,
Її завжди, як совість, бережу
І розпач з нею у житті долаю.
Можливо, ради цього і живу,
Можливо, задля цього і страждаю,
Сердечний біль сприймаю, як зиму,
А посмішку — веселкою розмаю.
Та часом спотикаюся і я,
І холодом стискаються судини,
Горить тоді від сорому душа,
Як грона вже примерзлої калини.
Відтанути спішу до тебе знов,
Мене сприймаєш ждано, як жар-птицю.
Я вдячна Богу за твою любов,
Яку я п’ю, як воду із криниці.
