Згадую в тиші я сивії думи:
Кобзарів позабутих притихлі пісні,
Що слово несли, мов пам'яті струмінь,
Крізь степу простори та хащі лісні.
О ні, журба моя вже не загине, -
Лиш голос почую із рідних широт;
Тебе знову побачу, земля-Берегине,
Замучений твій, зубожілий народ
Скільки треба вам, небогам, пророків?!
Коли вже власную думку знайдете?
Скільки років поневірянням живете?
Месії не буде! Ви його не діждете!
Невже мені одному душу мучить та коле
Наївність людськая та дурість простацька?
Чи то може натура юнацька
Що життя не бачила та досвідом гола?
Тяжко сидіти та собі розуміти:
Бажання твої нерентабельні, марні
Знову в ошуканих згаснув ліхтарик
І знов ошуканців вони мають терпіти...
