Життя прожив я не мале на світі,
хоча півсотні років й небагато.
Однак уже повиростали діти,
давно померла мама, є ще тато.
За вік свій зрілий пізно й на світанні,
що не кажи, а так життя вже склалось,
жінкам не раз освідчувавсь в коханні,
а Батьківщині – ще не видавалось.
Освідчитись хотів би їй в коханні,
але зробить відкрито це боюсь –
при всіх Вітчизні висловить зізнання,
ім'я якої Україна-Русь.
Відкрито страшнувато, бо віками
стидалися всі імені того,
та зрозуміли все-таки з роками,
що незаслужено забули ми його.
У доленосну цю, складну годину
мене чомусь не покидає сум.
Люблю я свою рідну Україну,
та в голові багато й інших дум…
Люблю її як матінку родиму,
у вірності своїй навік клянусь.
Люблю її єдину й неділиму,
свою Вітчизну – стародавню Русь.
За щастя всього люду без спочину
молився щиро й до сих пір молюсь.
За рідну нашу Неньку-Україну,
за Київську мою святую Русь.
18.05.2016
