Без тебе все має якийсь тьмяний та
нечіткий сенс. Що мені увесь світ,
якщо тебе немає поруч? Десятки
заклопотаних перехожих на
вулицях майже рідного міста мають
не твої очі і не твої риси обличчя. Вони завжди кудись поспішають і їм
нема ніякого діла до дівчини, що
сидить в парку на лавочці і щось
пише в записник. Випадкові
перехожі байдужі до всього, завжди
заклопотані і кудись поспішають. Що мені усі вони, якщо ти не підеш цим
парком і не сядеш поруч зі мною?
Навколо синітиме небо і зеленітиме
трава, хмаринки змагатимуться з
вітром, кружлятимуть у вальсі
краплинки дощу, - але це все буде до болю буденним та непомітним. І
хоч у світі існує безмежна кількість
цікавих речей та занять, хоч щодня
повз мене проходитимуть сотні
людей – це все не має сенсу без тебе.
Я можу закинути на плечі рюкзак і піти куди бачать очі, відвідати
найрізноманітніші та
наймальовничіші куточки нехай не
світу, а тільки однієї країни, - проте
без тебе це все здаватиметься
неповним. Я не хочу робити тебе центром мого персонального
маленького всесвіту та
прив’язуватись до тебе настільки,
щоб не мати змоги без тебе дихати.
Проте ти - невід’ємна частина всього,
що мене оточує. І найпрекраснішим буде прокидатись з тобою, де б ми
не були. Хай це буде готельний
номер десь в Лондоні чи звичайна
лавочка на вокзалі у Вінниці.
Найкращим буде йти поруч з тобою
вулицею. І байдуже, буде це Бродвей, чи Пекарська. З тобою буде
не страшно загубитись в лісі. І
однаково, чи це будуть тропічні ліси
Амазонки, чи Шепарівський ліс. І
немає значення чи ходити босоніж
піском Карибського моря, чи перечіплятись об каміння
карпатської гірської річки – тільки б
там був ти…
І куди б не завели дороги й стежки,
куди б не закинула доля, я хочу
бачити поруч твої очі, тримати в своїх руках твою руку…
