Мене п’янить веселий запах хвої
Я подивуюсь пам’яті й замру
Яріє в незворушному спокої
Той барбарис в Поповому яру.
Там на траві дзвенить роси намисто
Далеко, в синім мареві, село…
Іще співає дивовижно чисте
З солодкою водою джерело.
Червоно-фіолетово палає
Таке собі кострище на землі
А ягід, ягід – ліку їм немає
Хоча вони, ті ягоди, й малі.
А у тернах – (неважко й заблудиться –
Над глинищем, замислившись, стоять) –
Казкової краси жила вовчиця
А з нею поруч – трійко вовченят.
Як череда ревла і нервувала!
Ми, пастушки, від остраху тряслись,
Коли вовчиця з яру виринала
І, роздивившись, повертала вниз.
Усе проходить, все росте і в’яне
Та барбарис у травні знов зацвів
І запалив кострище незрівнянне
І золотом осяяв яр Попів.
…Пірнути б у дитинство випадково
Ввібрати серцем всесвіт, як колись,
І здивуватись, бо цвіте казково
Урочища окраса – барбарис.
