Бабуся у її житті, як громовідвід, немов бальзам на незагойну серця рану. І як всезнайка на всі її "чому". Вона знає, чому небо глибоке й чому змінює колір; чому зорі бувають яскравими, а чому меркнуть і згасають; чому сонце з-під одного крайнеба встає, а в іншому сідає; чому птахи розмовляють різними мовами і літають у небі, а люди літати не вміють, але співають, як птахи. Або чому безугавно хочеться говорити і довго мовчати - розмірковувати, чому так, а чом інакше. І кожного дня з"являється така багато "чомучок" - де вона на всі відшукує одповіти? Хотілося б теє знати!
От і сьогодення віднайшло свою "чомучку". Скільки не бийся думкою, що не вигадуй, а самій нізащо не дійти розумом. Знову треба бігти до бабуньки
- Трапилося щось, зіронько моя? - лагідно посміхається та, вимішуючи тісто для коржиків.
Очі дитини оповиті смутком.
- Сьогодні чужий дядько пригостив мене шоколадною цукерочкою. Справжнісінькою! Милуюся нею, сидячи на лісці*. Підходить Лідочка, я поділилася з нею. Вона хутенько з"їла, ая ще лизкаю. І вже поклала було до ротика, аж тут підбігає моя сестричка і як залементує: "Ти їси цукерки, а мені не даєш!". Я виймаю з ротика, віддаю їй, кажу, що це лишень одненька. А вона не йме віри, нарікає, що маю багато цукерок, та не хочу ділитися з нею. І що я все-все брешу.І тут же гайнула скаржитися татусеві. Але я сказала правду, чесне слово! Ви вірите мені?- щиро зорить на бабусю.
- Я тобі вірю, ти завше говориш правду.
- Ото пішли вони удвох до крамниці, купили великий пакунок "Золотого ключика", - по маленькій хвилі вела свою оповідь далі. - Тато дає одну цукерочку сестрі й тихо каже, щоб я не чула, а я почула: "Дай сестрі й скажи: "Візьми і знай мою добрість". Сестричка підбігає, жбурляє у пилячку мені до ніг ту цукерку й каже те, що повелів татко. Бабусю, хіба ж буває таке добро?
Старенька мовчить, не підводячи голови від тіста, затято місить, міцно стиснувши тремтливі вуста: думу важку думає, що сказати дитині, чим утішити, не дати згаснути сонячному сяйвочку у серці?
- Ви їздили до тітоньки Марії і я жила у них, трапилося ось що. Юрчик малював на пісочку якісь фігурки, а ми відгадували. Я сказала, що те, що він намалював, схоже на яйце. А сестра раптом закричала: "Ти сказала погане слово! Я ось на тебе поскаржуся". Й миттю побігла наказувати мамі. Вона завше говорить те, чого насправді небуло. Матуся мене боляче побила, а татусь не заступився... Ви не залишайте мене там, я боюся сестричку. Вона маленька, але чомусь вельми недобра, - жалібно заблагала плаксивим голосочком.
- Не залишу, зіронько...
На деякий час у хаті запанувала сумна тиша. І раптом, наче прогримів гучний грім!
- Мене не люблять, тому що я байстрючка?
Кухлик випав з бабусиних рук і вода розхлюпалася по барвистих рядниночках, немов відчайний крик.
- Хто тобі таке сказав? - убитим голосом прошепотіла жінка. Гнітючий розпач лещатами болісно стиснув серце.
- Лідочкина мама, тітонька Ліна, - простодушно відповіла дитина. - "У тебе немає татуся. І ти байстрючка. А це лише сестриччин татусь, а не твій..." А мій де? Він не живе з нами, бо не любить мене? - Й раптом швидко-швидко, боячись, аби ніщо не завадило, зривистим голоском зажебоніла:
- А ще вона сказала, що матуся мене ненавидить, бо через мене вона нещасна... І краще б мене не було на світі... - І сльози тихими струмочками рясно покотилися з ясних оченят.
- На одиноке дерево і кози скачуть, - подумала вголос бабуся. Та дівчинка зрозуміла цю дорослу фразу - всі тебе можуть скривдити, коли немає ні дідуся, ні татка.
- Маленька моя стеблиночко, знай: тебе любить Бог й тобі нічого боятися. Він баче твої сльози - вони у нього, немов на долоні, і Він пожалкує тебе, приголубить. Він добрий та милосердний Батько, кращий за всіх татусів на світі.
Хотіла втішити, а тут зненацька, мов сніг на голову:
- А що таке ненавидіти, бабусю?
- Це мало любити...
Дівчатко й зраділо, дурненьке!
- То мама мене теж любить?! Але зовсім-зовсім мало... Просто сестричку любить трохи дужче. Еге ж?
- Еге ж, - ніби тягар спав з душі старенької. Та чи надовго? Мала затихла, смішно зсунула бровенятка докупки, про щось замислившись глибоко-глибоко, а потім запитала, ніби в глухий кут загнала:
- Бог теж любить одних менше, а других більше?
- Ні, Бог любить не так, як ми... - похитавши головою, відказала бабуся. - За всіх ціну одну поклав, життя Свого Сина.
- Чому ж моя мама не може так любити? У Бога людей багато і Він любить всіх однаково, а у неї лише моя сестричка і я...
Ніколи не було так тяжко й гірко на серці бідолашної жінки. Наразі, не знала на яку відповідь здобутися.
- Х-ху-у! - видихнула із себе, немов каменюку кинула з душі, - Які ж у тебе сьогодні важезні "чомучки", журавлику, мила моя пташечко... А давай-но ліпше розповім казку, і виясниться, як подальше бути тобі.
- Як звати вашу казочку? - зацікавилася.
-"Правда і Кривда".
- Кривда? Що воно таке? Я такого слова зроду не чула.
- Усе зрозумієш, коли вислухаєш. Ну от. Стрілися якось по дорозі Правда і Кривда і засперечалися - хто з них важливіший? Правда каже:
- Усі мають жити по правді.
А Кривда перечить:
- Який зиск людям жити по правді? Що вони з того матимуть?
- Правда - світло, завдяки якому усі бачать дорогу Життя.
- Давай пошукаємо, чого у світі більше - правди чи кривди, - криво оскалилася Кривда.
На тому й порішили. І ось ідуть пліч-о-пліч Правда і Кривда. Багато чи мало пройшли, незабаром здибали двох братів, які мандрували у пошуках щастя-долі.
- Ходімо назирці і все скоро з"ясується, - мала впевненість у своїй правоті Кривда.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. Притомилися подорожні, зголодніли, сіли перепочити у затінку під вербою над тихим ставом. Розгорнули свої торби з харчем. Старший брат і каже молодшому:
- А давай-но, брате, спершу твій наїдок з"їмо, а потім і до мого приступимо.
Той, щиросердий, погодився. Таке і вчинили. По деякім часі опустіла братова торба. Настала черга до припасів старшого брата, який одразу відокремився, став харчуватися сам. А брата ніби й не було поруч.
- Не по правді ти чиниш, брате, - став дорікати молодший.
- Об якій правді мову ведеш? - уїдливо-насмішкуватий вищир скривив обличчя глузливця.
- Ох, як жалість крає серце моє, брате, що забув ти татову науку - з правдою підеш і до краю землі і назад повернешся. А з кривдою потоваришуєш - там і зостанешся...
Ось подорожують далі. Молодший брат зголоднів, геть охляв, заслаб нанівець. Зачав благати старшого поділитися своїми харчами.
- Дам окраєць хліба, коли погодишся віддати свій зір.
Аж у дрож кинуло від тої лихості! Та як помирати голодною смертю, ліпше зору позбутися.
Перегодом зажадав брат-лиходій і слух.Далі - мову... Наостанок залишив скаліченого самотньо на битій дорозі погибати. Бідолазі ні побачити, ні почути, ні позвати на поміч. От так...
- Ну, що тепер скажеш, сестро? - злорадно оскалилася Кривда. - Де твоя правда? Нема ЇЇ. Вона, як голка в сіні, хоч і вічність шукай - не знайдеш.
Засмутилася на якусь мить Правда, та все ж, маючи надію, промовила:
- Не може того бути, аби правда не була в пошані!
А тим часом, на щастя, їхали мимо безталанного сердеги торгові люди, купці. Зглянулися над немічним, забрали з собою.
У скорому часі й до міста добралися. А там - дивина дивна!" Де таке чувано, де таке видано, люди добрі, щоби на торгу продавалися людські зір, слух та голос?!
Усім стало неабияк страшно - мурашки полізли по тілу і кішки зашкребли за душу.
Підходять до незвичайного торгаша водночас стража міста і купці. Люди торгові - ті одразу збагнули, чиї скарби той продає й тут же зажадали повернути все те скривдженому брату.
Куди мав діватися? Змушений був віддати. Й знову молодший став бачити, говорити, чути. А стражники схопили кривдника і повели до царя, який визначив покарання - смерті піддати за страшне злодіяння. Але молодший брат став благати помилування для нього.
Уважив володар, не стратив, але звелів кинути до в"язниці доки того й віку, щоб іншим неповадки було заподіювати зло ближньому своєму.
Так справдилася татова наука, що з правдою підеш - і назад повернешся, а з кривдою - там і зостанешся.
Задумалася бабуся, замовкла.
- А що ж Правда та Кривда? - порушила мовчанку онука.
- Та й понині ідуть пліч-о-пліч дорогою життя. Правда укріплює праведних, а Кривда шукає собі злих людей, віроломних і скалить зуби, глузує з Правди, коли знаходить таких. От і казочці кінець, а хто слухав - молодець! - закінчила свою казкову оповідь бабуся. - Тепер збагнула, що таке кривда?
- Це неправда... - дівчинка була ще під враженням почутого, погляд перебував десь далеко-далеко.
- Старайся жити по правді, і тобі віддячиться сторицею. З кривдою дружби не води, бо з ким поведешся, того й наберешся. Кривдити ближнього свого - то великий непростимий гріх. Бог віддаляється від лихих, а до праведних проявляє милість, - тихим голосом повчала мудрості дитину.
Дівчинка притихла, мов пташечка, зачаїла подих, а потім підвела на бабусю погляд, сповнений глибокої задумливості й тихесенько-притихесенько промовила:
- Я житиму, бабусечко, по правді, щоб мене любив Бог.
*Ліска - кам"яна огорожа.
ID:
672867
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.06.2016 12:24:46
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:21:44
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
